Аґнес поклала самурайський меч на поличку при вікні. Вона бачила, що я на нього дивлюсь.
— Колись мені подарував його один чоловік, що стверджував, ніби кохає мене. Коли любов минула, він з якогось дива забрав футляр, але меча залишив. Можливо, він сподівався, що з розпуки я розпорю собі ним живота?
Вона говорила швидко, наче кудись поспішала. Я розказав їй про Гаррієт і Луїз та про те, як усвідомлення всіх моїх зрад змусило мене розшукати її та довідатись, чи вона ще жива.
— Ти цього сподівався? Що я вже померла?
— Колись так. Тепер ні.
Задзвонив телефон. Вона відповіла, на хвильку замовкла, слухаючи співрозмовника, а тоді рішуче випалила у відповідь. У її притулку для дівчат більше нема місця, вона доглядає вже трьох підлітків.
Я потрапив у світ, про який нічогісінько не знав. Аґнес Клярстрьом жила у своєму великому будинку разом із трьома дівчатами підліткового віку, яких за часів моєї молодості назвали б проблемними. Дівчина на ім’я Сіма була родом з якогось непевного передмістя Гетерборга. Скільки їй було років, точно встановити не вдалось. Вона потрапила до Швеції самотньою біженкою, сховавшись у вантажівці, що перетнула шведський кордон у місті Треллеборг. За час довгої дороги з Ірану їй порадили викинути всі документи і, як тільки вона в’їде в Швецію, взяти інше ім’я — щоб не було й сліду того, ким вона була. Тоді ніхто не зможе вислати її з країни, хоч би їм хотілось. Єдине, що в неї було, — записка з трьома словами, які їй, начебто, слід було знати: «Біженка, переслідувана, самотня».
Коли вантажівка зупинилась біля аеропорту Стуруп, водій вказав на будівлю термінала й порадив звернутися до поліції. Тоді їй було одинадцять чи дванадцять, а тепер уже близько сімнадцяти, і після того, що її спіткало у Швеції, вона почувається впевнено лише з самурайським мечем у руках.
У будинку Аґнес Клярстрьом було ще двоє дівчат, одна з них на той момент утекла. Довкола дому не було загорожі, двері не замикалися. Але того, хто виходив без дозволу, вважали втікачем. Якщо таке часто повторювалось, Аґнес урешті вривався терпець. Тоді наставала черга закладів із міцними воротами та великими в’язками ключів.
Утікачку звали Міранда, вона була африканкою з Чаду, і ймовірно подалася до однієї зі своїх подруг, яка чомусь мала ймення Ті-Беґ[8]. Міранді було шістнадцять, вона прибула з родиною з табору для біженців ООН. Її батько, столяр, простий та дуже побожний чоловік, швидко занепав духом від усякчасного холоду та відчуття, що все не так, як йому хотілось. Він зачинився в найменшій із трьох кімнат, де жила велика сім’я, в тій кімнатці навіть не було меблів, а лише маленька купка африканського піску, витрушеного з порваних сумок по прибутті на нову батьківщину. Його дружина тричі на день ставила під дверима тацю з їжею. Вночі, коли всі спали, він виходив у туалет, а може, й навіть інколи на самотні нічні прогулянки. Принаймні саме так уважали його родичі, бо часом бачили зранку на підлозі мокрі відбитки взуття. Врешті Міранда не витримала й одного вечора просто пішла геть, можливо, щоб вернутися назад. Нова країна виявилась глухим кутом. Невдовзі її так часто затримували за крадіжки, що спеціальних закладів їй уже було не уникнути.
І ось вона знову втекла, Аґнес Клярстрьом не тямилася з люті й не хотіла здаватись — аби тільки поліція як слід не взялася за те, щоб знайти її та повернути.
На стіні була причеплена кнопкою фотографія Міранди. Голову дівчини щільно облягало волосся, майстерно заплетене тугими косичками.
— Якщо уважно придивитись, можна побачити виплетене косичками слово «чорт» біля лівої скроні, — сказала Аґнес Клярстрьом.
Я побачив, що це таки так.
У схожому на прийомну сім’ю виховному закладі, що був сенсом життя та хлібом насущним Аґнес Клярстрьом, жила ще й третя дівчина. Вона була наймолодша серед них трьох, — їй було тільки чотирнадцять — і ця худенька істота найбільше нагадувала зляканого спійманого звіра. Аґнес Клярстрьом майже нічого про неї не знала. Вона неначе виринула зі старої казки про дитину, що стоїть на площі, не пам’ятаючи ні свого імені, ні звідки родом.
Одного пізнього вечора два роки тому один із співробітників вокзалу в Хьовде саме збирався замикати приміщення на ніч, аж раптом побачив на лавці дівчинку. Він попросив її вийти, але вона не зрозуміла — лише показала йому клаптик паперу з написом «поїзд до м. Карлсборг», і він подумав, що його намагаються пошити в дурні, бо вже п’ятнадцять років між Хьовде та Карлсборгом поїзди не їздять.