Темна тінь Славинського віддалилась, і Богун почав просуватись далі, трохи позаду відчуваючи присутність Савки Обдертого – жодним звуком той себе не виявив, але Іван знав, що він там. Напруження зростало. Через кілька хвилин, коли до намету залишалось всього два десятки кроків і лінія возів, виставлена дишлами назовні, почулись кроки кількох людей – охоронці, виконуючи наказ Славинського, повертались із в'язанками хмизу. Ще хвилина, і витоптана трава, серед якої принишкли пластуни, з'явиться з темряви в яскравому світлі, і їх буде викрито.
«Чому ж Омелько не подає гасла?» – забилась думка в розгаряченому мозку Богуна. Та вже за мить усе змінилось. Крик пугача, який мав слугувати тим самим гаслом, так і не знадобився.
Один із сердюків, із завзяттям поспішаючи виконати наказ, зі всього маху налетів на довгов'язого Базіку, який витягнувся в траві на цілий сажень.
– Ох йо… – глухо вигукнув сердюк і голосно гепнувся до землі. Решту його фрази, яка все одно не відрізнялась літературним смаком, заглушив тріск хмизу, що його сердюк тримав перед собою.
Базіка швидко здійнявся на ноги.
– До лісу! До лісу, братчики! Викрили нас! – заверещав він і чимдуж кинувся до возів край табору. Кілька секунд чувся тріск і гупання ніг погоні, яка кинулася вслід за втікачем. У темряві хтось вилаявся, десь бахнув постріл, і швидко почали наближуватись кілька вогняних плям – це бігли від намету охоронці зі смолоскипами. Незабаром від возів почувся крик і глухі удари – очевидно, товкли Базіку.
– Ну, Іване, наша черга, – вигукнув Савка і кинувся навперейми вогню смолоскипа.
Іван одним зусиллям кинув сильне треноване тіло назустріч другому охоронцю і за мить збив його сильним ударом ноги. Підхопив смолоскип і чимдуж жбурнув його подалі від себе. Відшукав у темряві Савку. Обдертий теж встиг розправитись зі своїм супротивником і похапцем притушував його смолоскип. До них вже бігли кілька озброєних киями сердюків.
– Ну що, Богуне, давай-но спина до спини та порівняймо панам-браттям пики! – оскалився Обдертий.
Іван одразу ж став, прикриваючи спину товариша, і підняв перед собою двома руками кия.
– Тут ми, тут! Ану, підходь – на всіх вистачить, – весело вигукнув він.
І почалось. Удари посипались зусібіч так раптово, що Іван ледь встигав їх відбивати, діючи кийком на манер меча-еспадрона. [57]Хвацько збивав удари, вивертався й контратакував, час від часу все ж пропускаючи досить відчутні стусани – нападників усе більшало. Плечем відчував плече Савки. Обдертий ревів, мов ведмідь, і з-під його кия раз по разу вилітали нападники, одразу ж затихаючи під ногами в спільників.
– Ну ж бо, Іване, бий їх, колоти! – кричав Савка.
– Давай, підходь, – скалився Богун.
Але хоч як вправно не відбивалися друзі, положення все гіршало, а за хвилину коло навкруг них почало стискатись. Не маючи перед очима смертельно-гострого леза, вартові лізли під удари київ, мов бик на червону хустину. Скоро Іван почув, як дужі руки вхопили його іграшкову зброю, вчепились в одяг, обвили ноги.
– Долають, таку їх через так! – щосили гаркнув він і рвонувся, відпускаючи кия. Ще кілька разів встиг змахнути важкими кулаками і, мов підкошений, упав під градом ударів. Устиг ще відчути, як струменить по обличчю з розбитого носа кров, почув, як оскаженіло харчить поряд Савка, перекочуючись по землі під цілою купою тіл, і почав втрачати пам'ять. Останнім, що почув, був чіткий голос, котрий належав комусь з генеральних старшин:
– Досить! Спиніться, пани-браття, досить!
Через якийсь час бійка припинилась. Важко, мов уві сні, Богун сів і подивився довкола.
Навкруги палали смолоскипи. Кілька хвилин тому зовсім пуста і темна галявина була повна козаків і залита світлом. Поряд з Іваном сидів Савка. Глипав на нього очима, які швидко запливали сизими гулями. З брови і носа Обдертого текла кров, розірваний кожух, обліплений землею і залишками маскування, виглядав досить кумедно.
– Пройшли? – хрипким голосом запитав він у Івана.
– Не знаю, – знизав плечима Богун.
– Але ж і натовкли макітру! Всередині немов бджолиний рій гуде… – Савка обхопив голову руками. – А ти такий гарний, Богуне!
– На себе подивися, – Іван зробив спробу піднятися на ноги. Це видалося зовсім непростим завданням. Нарешті встав, похитуючись, немов п'яний, і обвів поглядом навколишніх.
Першим, що побачив, був повний ненависті погляд Славинського. Сотник стояв кроків за п'ять від місця минулої бійки, широко розставивши ноги, з закладеними за спину руками, і з-під лоба поглядав на Івана. Богун мовчки витримав погляд.
– Знову ви… – люто видихнув Славинський. – Надто часто ви стали зустрічатися на моїй стежці, лотри, надто часто!
– А ви, мостивий пане, краще службу свою служіть, тоді й дорогу вам ніхто перейти не схоче, – спокійно відповів Богун, дивлячись у вирячені очі Славинського.
– Що?! – змією зашипів сотник. Груди його, затягнуті кармазином жупана, запрацювали, немов ковальські міхи. – Та як ти смієш, щеня нерозумне, так розмовляти зі мною?! У кайдани захотів?!
– Не шипи, гадюко, не боюся! – Іван раптом відчув у грудях спопеляючий гнів на сотника. – Раз уже спробував! Трапишся ти мені ще, приміряємося чесною зброєю, а не твоїм лядським уставом!
За спиною у Славинського Іван помітив Павлюка, який швидко наближався до них у супроводі Омелька і Нечая. Не дивлячись на нічний час, гетьман мав на собі, окрім каптана з відкинутими за спину рукавами, шаровар і сап'янових чобіт, оздоблену золотою чеканкою кірасу і прикрашений павичевим пером мідний шолом. При боці притримував шаблю, а за шовковим очкуром його стирчала срібна гетьманська булава. Нечай, що тримався трохи позаду гетьмана, широко посміхався і підморгував Іванові. Тепер Богун, переконався остаточно: синці, отримані під час бійки з сторожею не були марними – Омелько з Данилом погостювали-таки в гетьманському наметі.
– Доброї ночі, молодці! – весело загудів, звертаючись до Івана і Савки, Павлюк. – Дісталося вам по-справжньому, дарма що війна була іграшковою.
– Та то пусте, ваша ясновельможність, – прошамкав губами, які розпухли і стали схожі на ковбаси, Савка. – Чим ото біля вогню спати, немає кращої забави для запорожця, аніж кістки козацькі розім'яти, військовою потребою потішити. Воно і для діла потрібніше.
– Бачу вже, як ви кістки розминаєте! – Павлюк вказав на кількох сердюків, яким найбільше дісталося в сутичці, і вони з допомогою інших рушили до шпиталю. – Декому ті кістки тепер зрощувати потрібно.
– Не вміє рука козацька впівсили бити, пане гетьмане, що тут зробиш… Але й вони нам добряче привітання дали! – розвів руками Обдертий.
– Не виправдовуйся, козаче. Переможців не судять, – Павлюк повернувся до Омелька. – А що, пане курінний, будемо дбати, як би нам молодців нагородити! – У руці гетьмана дзенькнув оксамитовий мішечок із золотими. – Моє слово в силі, тримайте.
Омелько з поклоном прийняв гаман, поштиво мовивши:
– Воля ваша…
– Ет, розбишаки! – пригладив вуса Павлюк, посміхаючись самими очима. – Доброї ночі, пане гетьмане, приймай до товариства! Чуєш, Славинський?
– Так, ваша ясновельможність! – стріпнувся той.
– Добре, що чуєш. Мені здавалося, що з моїми гостями спочатку ти маєш розмовляти. Але якщо вже так усе склалося, можу і я тебе з ними познайомити.
– Знайомі вже, – глухо, немов у бочку, вимовив Славинський, люто зиркнувши очима.
– Ну раз так, тоді ти ще від себе козаків нагородиш. По десять червоних на молодця і по кухлю оковитої, щоб синці швидко сходили. Так, молодці?
Савка з Іваном, до яких вже встигли приєднатися Нечай і Деривухо, стояли навпроти гетьмана виструнчившись, коли почули такі слова. Ще мить мовчали, поглядаючи на Базіку, який повільно кульгав до них, і раптом, не змовляючись, здійняли такий регіт, що в гайку за табором перелякано затріпотіли крила численного птаства. Хвилина йшла за хвилиною, а вони реготали, тримаючись за животи і один за одного. Інколи болісно стогнали через сміх, але спинитися не могли, доки гетьман розгублено не поглянув на Омелька: