– Я сказав щось смішне?
– Навіть більше, ніж тобі здається, батьку! – вигукнув Омелько і, не маючи при собі шаблі, щоб віддати салют, викинув вгору стиснуту в кулак правицю і щосили гаркнув:
– Слава козацькому батькові!
– Слава! – відповіли йому тимошівці гучними голосами.
– Слава! – почулося з темряви, яка поступово почала втрачати чорноту, перетворюючись на досвіткові сутінки.
– Слава! – ревів за мить мало не весь двадцятитисячний табір, який щойно почав прокидатися.
А на сході вже почало жевріти вогнем. Звідти простував новий день. Надходив, не дивлячись на грубезну ковдру сталевих хмар, які вкрили небо, марно силкуючись зупинити його прихід. Кидав скупі промені на велетенський обоз з тисячами возів, табунами коней, чередами корів і отарами овець. З гарматами, пороховими діжками і лісом списів над козацькими сотнями. З червоним морем жупанів і червоноверхих козацьких шапок, білосніжною парусиною наметів і різнобарвними птахами знамен, хоругв і штандартів. З блиском мушкетних стволів, шабельних піхов та дорогої кінської збруї. А серед цього моря дихав на повні груди козацький гетьман Павло Бут. Саме тепер він як ніколи яскраво відчув усю міць і відданість війська, зібраного ним тут, на порослих очеретами берегах Дніпра, на кордоні Запорізьких вольностей. Двадцять тисяч лицарів очікували наказу виступити на багатостраждальну землю України, і цієї миті він до болю в серці зрозумів, наскільки близько він знаходиться від поставленої колись перед собою мети, перебуваючи частиною страшної сили козацького бунту. Сили, яка одвічно спала, дозволяючи глумитися над собою іноземним панам і підпанкам, лише інколи прокидаючись кривавою помстою. До цього часу вона відпочивала. Ліниво позирала на тих, хто оскаженіло топтав Українську націю, Українську землю, Українську мову. Ставала байдужним свідком становлення нової, полонізованої України. Тієї, де чужа віра проповідувана чужою, мовою повчала одягнених за чужоземною модою панів, як душити все національне і самобутнє в душах рабів, тобто тих, у кого перетворювали українців. Але та сила мала скоро прокинутися. Щоб застогнала від жаху земля, щоб здійнявся меч помсти над головами чужинців, які зазіхнули на державність тисячолітньої нації. Скоро він, Павло Буг, сидячи в сідлі бойового коня, вкаже цим людям помахом булави на полки коронного війська і поведе їх до перемоги або смерті. Так, перемоги або смерті! Іншого не дано, надто довго козацтво споглядало поразки Кшиштофа Косинського, Северина Наливайка, Тараса Трясила і Івана Сулими, щоб опустити зброю, до того як остання іскра життя покине їх у пеклі майбутніх бойовищ.
– Слава! – вкотре продирається тисячоголосий крик крізь думки гетьмана. Крик, схожий на грізний голос буремного моря – адже це людське море кипить, готуючись залити жорстоким штормом простори Речі Посполитої! І Павлюк відчуває, як по його спині перебігають мурашки. Зараз він був по-справжньому щасливим. Так, як може бути щасливим полководець, який бачить сильне, готове виконати кожний його наказ військо. Він насолоджується власною могутністю і непереможністю, його очі палають від гордощів. Він готовий до битви і не відчуває того, що до кривавої розв'язки залишилися лічені тижні.
Розділ VI
І
Язики полум'я, які палахкотіли в мармуровій пащі каміна, сповнювали велику залу старостинського палацу в Корсуні теплом, заганяючи у темні кутки вогкий холод похмурого осіннього вечора. За високими й вузькими рамами вікон, що їх було зроблено в готичному стилі, за різнокольоровим склом вітражів, шелестіли краплини мілкого дощу, перемішаного з мокрим снігом. Дощ почався ще від ранку і припинятись не збирався, тож тепер тепло вогнища і задраповані червоним сукном стіни зали здавалися чимось на зразок ковчега, загубленого серед дощового безмежжя.
Великий коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Конєцпольський зручно вмостився у кріслі, яке лакеї завбачливо присунули поближче до каміна, і маленькими ковтками пив підігріте з прянощами вино. Це був той самий сухорлявий шляхтич, якого бачив Іван Богун перед дверима ратуші в Барі, – на вигляд років п'ятидесяти семи, з підголеною на скронях, сивою, але все ще густою чуприною, пишними, молодецьки підкрученими догори вусами і ретельно виголеним підборіддям. Уважні зелені очі дивилися поглядом людини, яка звикла до повної покори собі оточуючих і добре розуміла власну значущість. Спостерігаючи за грою помаранчевих язиків полум'я, він недбало погравав келихом, якого було зроблено з чистого золота й інкрустовано перлинами та слоновою кісткою. Могло би здатися, що головнокомандувач коронного війська повністю віддався спостереженню, якби не його м'який тихий голос, котрим промовляв неспішні, майже ліниві слова:
– За полум'ям можна спостерігати досить довго. Дивна річ, ця субстанція не є чимось матеріальним, як наприклад, камінь стін, або вино в кубку. її неможливо відчути на дотик, але яка decus, [58]який tacite, [59]яка dominium [60]над уявою! Ви погодитесь зі мною, пане Потоцький?
Миколай Потоцький, зодягнутий у підбитий вовчим хутром жовнірський плащ, під яким була лише шовкова сорочка, оксамитові бриджі і м'які домашні туфлі, сів поряд у крісло, котре малося точною копією того, у якому відпочивав Конєцпольський. Коронний польний гетьман був на вісім років молодшим за свого патрона, мав досить об'ємисте черево, пишні руді вуса і дещо менш пишну руду шевелюру. До них додавалися занадто велика любов до вина і приховане обурення з приводу, що не він, а саме «цей нездара» Конєцпольський обіймає посаду верховного головнокомандувача війська Речі Посполитої. Утім, останнє він вміло приховував навіть від найближчих йому людей.
– Ad infinitum, [61]– задумливо відповів пан Миколай, роблячи ковток вина. – У полум'ї лірика і поезія, магія і пристрасть.
Конєцпольський посміхнувся:
– Пан настроєний лірично серед свинцевої сірості реалій? Мушу признатися, що заздрю вашій витримці. Чи ваш філософський настрій з'явився наслідком успішного подолання конфедерації під час Рокитнянського кола?
Потоцький знизав плечима:
– Полум'я зігріває погляд так, як цей старий венгржин нутрощі. Інколи з'являється бажання утекти від реалій дня, а вищеназвані дві речі не найгірші задля такої цілі. А щодо наслідків Рокитнянського кола… Знаєте, за останні дні я витратив стільки сили та часу для впорядкування війська його королівської милості, що втома не дозволяє відчути насолоди від добре виконаної роботи. Залишається лише здивування: як могли жовніри збунтуватися саме тепер, коли хлопство в черговий раз підіймає голову?
– Не розумію, чому вас це дивує, – Конєцпольський відпив вина і кинув до рота тонкий рожевий шматочок копченого окосту, який, охайно нарізаний, стояв перед ним на великому срібному блюді. – Адже військо є дзеркалом суспільства, таким дзеркалом, у якому всі негаразди відбиваються без гриму і перук. Сама лише гола правда. Скажіть, а хіба в сеймі ми бачимо менше безладдя?
– Ну, все ж суперечки в сеймі і відкритий бунт у війську… їх навряд чи можливо порівняти.
– Та що ви кажете?! Ясновельможне панство плювати хотіло на Річ Посполиту, так само як наше воїнство на військові накази! На ту саму Річ Посполиту, котра є не що інше, як шляхта, тобто те ж ясновельможне панство. З його інтересами і проблемами. І ці інтереси всупереч здоровому глузду часто-густо не співпадають з питаннями загальної безпеки нашої держави. Слід радше дивуватися, що конфедерацію все ж подолано, і жовніри повернулися під команду своїх рейментарів. Зараз маємо цілком готове до бою військо і все в такі сміхотворно короткі строки! Завдяки вашим зусиллям, мій друже. Можу зі свого боку завірити вас: ні я, ні його величність Володислав, не забудемо послуги, зробленої вами задля блага батьківщини.
– Дякую вам, – схилив голову Потоцький, і в очах його, не помічений коронним гетьманом, на коротку мить зблиснув злий вогник. – Не принижуючи власних заслуг, повинен сказати, що гультяйство, яке зібралося великими купами по всій території України, подіяло на жовнірів ефективніше наших з вами універсалів. До того добавте чутки, що Павлюк уже вийшов із Запоріжжя і прямує на Подніпрянщину.