– Або я часто вживаю, або ви добре вмієте вгадати всі забаганки свого гетьмана, юначе, – зітхнув Потоцький, приймаючи рукою, одягнутою у пластинчасту залізну рукавицю, кубок.
Вино було приємно-кислуватим на смак і принесло деяку полегкість.
– Добре. Візьміть, – він простягнув Бодаровському порожнього кубка. – Що нового?
Бодаровський відкашлявся і кинув срібного кухля комусь із челяді.
– Пан Лащ шле гарячі привітання, коротку записку і кілька «язиків». Судячи з усього, його рейд був вдалим. Посланець, який доставив бранців, сказав, що його милість обійшов позиції Павлюка в Мошнах і добряче потріпав полк Кизима, який прямував на з'єднання з бунтівниками.
– Давайте спочатку «язиків», – коротко кинув гетьман.
Він потягнув носом вогке прохолодне повітря і подивився на обрій. Десь там, за смугою імли, за порослими рідкими кущами верболозу полем були Мошни – маленьке провінційне містечко, у якому Богом судилось стати у кривавій січі його «залізним» товаришам і знахабнілим ватагам бунтівників. Чомусь цієї миті в Миколая Потоцького не було впевненості в перемозі. Що це? У пам'яті здійнялись спогади про побачене в Кодаку: могутня фортеця перетворена на руїни, сморід згарища, гарнізон, який було перерізано, наче свиней. Три сотні відбірних мушкетерів під командою полковника Моріньйона, яких до того ж захищали укріплення, побудовані згідно з останніми надбаннями європейської фортифікаційної науки. Туди курінний отаман Сулима привів у багато разів менше військо, ніж те, що зовсім скоро розірве своїми лавами смужку імли на обрії.
Від задуми відірвав голос Бодаровського:
– Наказ виконано, ваша ясновельможність!
Стиснувши зуби, Потоцький кинув погляд на полонених. Четверо брудних чоловіків у подертих кожухах, без шапок, обличчя несли на собі сліди нещадних побоїв.
– Звідки ці люди? – запитав він у Бодаровського.
– Як я і доповідав, з ватаги Кизима. Пан коронний стражник захопив їх під час сутички в передмістях Мошен…
– Добре, добре! – нетерпляче перебив Потоцький. – Запитайте їх, де армата і їхній хлопський гетьман.
Бодаровський, випльовуючи слова, звернувся до полонених українською мовою. Ті мовчали.
– Якщо хочете, вашмосць, подужаємо відповідати і польською, – кинув нарешті один з козаків, з-під лоба дивлячись на Потоцького.
– Гм… це вже цікаво, – приклеїв до обличчя посмішку гетьман, – що ж, хлопе… Ти чув запитання, відповідай.
– Ну то слухайте. Пан гетьман…
– Ти забув добавити «ваша ясновельможність», хлопе! – від різкого вигуку Бодаровського в почті гетьмана сахнувся, наполохано заіржавши, чиїсь кінь. Дзенькнули остроги, почувся здавлений крик.
Потоцький поморщився.
– Нехай говорить як уміє, мій хлопчику. Навряд чи варто очікувати від цих людей поштивого обходження. Хоча… Як ви думаєте, вони хочуть жити?
Бодаровський знизав плечима і промовчав.
– Хочуть, – відповів Потоцький сам на своє запитання і, повернувшись до почту, вигукнув:
– Пане Окольський, мені відомо, що ви ведете щоденник наших з вами скромних діянь. Згодьтесь, щаслива нагода доповнити його цілком живими фактами. Адже ці люди – не що інше, як перехідна ланка до порозуміння між нами і козацьким станом.
Шимон Окольський – невисокого зросту огрядний шляхтич у темно-червоному оксамитовому одязі, який видавав у своєму господареві священнослужителя, з гладко виголеними щоками, які несли на собі здоровий горілчаний рум'янець, безшумною ходою виступив наперед. З покорою опустив очі долу:
– Я радий внести до своїх записів будь-які з діянь вашої ясновельможності на світлій ниві служіння батьківщині, – єлейним тенором вимовив він.
Потоцький повільно заховав посмішку.
– Так! Саме так, – він перевів погляд на полоненого козака. – Розповідай, лотре, що маєш. І не надумай мателяти! [70]
– А воно б ото знати, що саме вашу милість цікавить?
– Не роби вигляд, паршивий лисе, що ти є дурнішим, аніж створив тебе Господь. Де Павлюк?
Полонений щосили замахав головою:
– Вашесть! Як на духу… Бачив!
– Що?
– Павлюка!
– Де?
– У Черкасах!
– Тьху! – Потоцький спересердя сплюнув і одразу ж витер вуста добутою з рукавиці шовковою хустиною. – Ти ще маєш нахабність сміятися наді мною? Аби тобі після такого сміху кривавими слізьми не заплакати!
– Не приведи Господи, ласкавий пане, як би я міг?! Правду святу мовлю!
Потоцький примружився. Деякий час роздумував, поглядаючи згори униз на козака – блискучий, пишний вождь коронного війська у вкритих позолотою крицевих обладунках навпроти зарослого щетиною чолов'яги в розірваному кожусі, з пошерхлими від гарячки вустами і опухлим від побоїв обличчям.
– Це все, що ти можеш сказати?
Полоненого почало трусити, немов у пропасниці, – він добре зрозумів, що прослідує за цими кількома словами.
– Я розповім все, що знаю! Я…
Несподівано для всіх козак, що стояв поряд з балакучим бранцем, щосили вдарив того кулаком в обличчя. Затихнувши на півслові, той мішком упав на землю. Невеличка калюжка у просяклій вологою глині цвіркнула врізнобіч брудно-жовтими бризками, приймаючи в себе тіло, з якого миттєво вилетіла свідомість.
– Добрий удар! – Потоцький осміхнувся холодними очима і смикнув за повід. – Ми загаялися, панове, потрібно зайнятися більш важливими справами. Павлюк ось-ось покаже свою пику з-за обрію. Цих лотрів на шибеницю… До речі, ваша превелебність, – поглянув він на Окольського, – можете зазначити у своєму літописі, що розмова між нами і бранцями відбулася, і я звелів нагородити їх.
У почті почулися смішки тих, хто звик першим реготати з дотепів гетьмана.
– Саме так, шановне панство! Хіба кращий світ – не нагорода цим людям?!
Регіт підвищився до гомеричного – кожний намагався як-найвиразніше показати своє захоплення вдалим жартом командуючого.
– Пане гетьман! – подав нарешті голос Бодаровський.
– Що тобі, любий хлопчику? – Потоцький притримав коня.
– Пан коронний стражник щойно надіслав ще одного бранця – схизматичного попа з Нетребівки. Будете допитувати?
– Досить допитів! Час шикувати лицарів. Повісьте цього покидька за ребро навпроти попередніх чотирьох. Нехай сповідає їх на смертному мотузі.
Сміх серед підлабузників супроводив гетьмана на шляху до бойових позицій коронного війська.
III
Бойова сурма дзвінкою і чистою нотою залунала над морем гамору, гуркоту возів, реву худоби, іржання коней і людських криків. Тричі проспівала і затихла десь там, де серед натовпу вершників у червоних жупанах височів гетьманський бунчук, і нетерпеливо тріпотіла у струменях холодного вітру червоно-чорна хоругва з великим мальтійським хрестом посередині. Хрест було вишито сріблом у центрі хвиль важкого оксамиту.
Немов відгукуючись на клич сурми, низьким басовитим рокотанням озвалися великі військові литаври. Бом-бом-бом! Бом-бом-бом! Бом-бом-бом! У кожен з котлів, котрі були мало не сажень в обхваті, злагоджено били шестеро довбишів, урочистою суворою музикою литавр підіймаючи військо на криваву справу.
Павло Бут уважно дивився перед собою, приставивши до ока далекоглядну трубу. От і все. Те, чого прагнув, до чого йшов усі ці роки, все воно постало перед ним грізною реальністю майбутнього бою. Попереду, серед ранкової імли, широкою потворною плямою на тлі кількох невисоких пагорбів лежав ворожий табір. І до цього табору він йшов на чолі рухомого козацького вагенбургу, котрий, важко та повільно перевалюючись через долини і горби, невпинно наближувався до ворожих укріплень. До своєрідної межі, що відділювала його, Павла Бута, від слави або смерті. Втім… Ні, це не так – межу ним уже пройдено. В Черкасах, на Микитиному Розі, серед плавнів Великого Лугу і закованих крижаним холодом буджацьких степів. В листах і універсалах, надісланих в Україну. Павлюк ні про що не жалкував, хоча, інколи замислившись, розумів – він поставив на кін своє життя. Не заради власних амбіцій чи користі! Адже він шляхтич, і Річ Посполита завжди могла йому дати це і багато що інше за вірну службу і здатність бути одним з її палких захисників. Для чого ж тоді? Відповідь надійшла не одразу. Після багатьох безсонних ночей і душевних хвилювань пізнав пан Павло важелі, які штовхнули його покликати під свої знамена принижений козацький нарід, православний люд, чиї права було так жорстоко розтоптано в космополітичній Речі Посполитій. Космополітичній на словах, на ділі ж такій, що залізним маршем крокує, спрямована перстом Риму. І коли цей перст наказує прищепити святу католицьку віру вогнем і мечем, радо виконує такі накази. Тож він просто не міг залишитися осторонь. Хіба власні інтереси можуть стати вище піклування про долю України? Не можуть. Принаймні для людини, яка щиро любить свою батьківщину. Все просто і разом з тим надзвичайно складно. Так, він ні про що не жалкував. Нехай зброя їх розсудить, і перемога залишиться за тим, кого Бог визначить гідним перемоги…