До обставленого возами і обкопаного фосами [71]польського табору залишалося не більше версти. Туди поспішаючи вже вливався передовий полк коронного стражника Самуїла Лаща – вершники утворили таку тісняву у вузькій горловині воріт обозу, що декілька з них навіть попадали на землю, коли кінь одного з гусар несподівано став дибки. Полк Лаща вже було досить сильно знекровлено в перших сутичках під час виступу козацького війська від Мошен, тому шляхетне лицарство на час забуло про чемність і штурмувало ворота власного табору, немов перед ним була ворожа фортеця. Коронний стражник, як і передбачав Потоцький, не зміг утриматися від бойового контакту, внаслідок чого втратив вбитими сорок товаришів і близько сотні шеренгових пахолків під час блискавичних герців і наступного переслідування козацьким авангардом. Шість верст запорожці гнали ар'єргард Лащового полку, немов вовки, котрі зачули п'янкий запах крові під час зимнього голоду, вихоплюючи на вістря списів і шабельних лез все нові й нові жертви своєї ненаситності. Лише після сигналу сурми вони знехочу почали повертатися до рухомого табору. Хвацько, з криком і посвистом, поганяли вони гарячих коней проміж возів периметра в тих місцях, де табір було завбачливо розкрито. Вимахували закривавленими шаблями і келепами, летіли, розпустивши за спиною рукава жупанів, немов птахи, несли на рихвах списів відрубані ворожі голови, біля сідел дорогу трофейну зброю, кармазинові шати і срібні гусарські обладунки. Під час сутички зазнали втрат і ці відчайдухи – були серед них і вбиті, і поранені, але, здавалося, нікого з них цей факт не турбував. Повз гетьманський почет проїхав запорожець із залитим кров'ю обличчям. Кров ще продовжувала цебеніти з різаної рани на виголеному черепі, але вуста кривилися в посмішці. Порівнявшись з гетьманом, він притримав коня й пожбурив відтяту голову польського гусара, яку до цього тримав за кучерявого чуба, під ноги Павлюковому коневі.
– Прийми, батьку, в подарунок частину пана… а біс із ним! Не пам'ятаю його псячого імені. Але знаю напевне, що військовим товаришем воєводи брацлавського називався. Даруй йому, нерозумному, та залишок пана відмовився йти до тебе на поклон! – запорожець зареготав і викинув у салютуванні вгору шабельне лезо.
Павлюк посміхнувся.
– Бачу, молодцю, що лях зовсім голову втратив після зустрічі з тобою. Тримай ось! – гетьман вихопив з сідельного кобура вкритий срібною чеканкою пістолет і простягнув його козаку. – Це нагорода тобі. Але, бачу я також, тобі потрібна допомога?
Запорожець, прийнявши гетьманський дарунок, притис його до грудей і шанобливо вклонився.
– Пусте то. Шкрябнули трохи, бусурмани! Але пусте!
За мить він вже щез за периметром, слідуючи за рештою запорожців. Павлюк оглянув свій почет – бунчужний з бунчуком, хорунжий з хоругвою, осавул із жезлом у руці і кілька джур, які шанобливо трималися за спиною у старшин.
– Ось такі вони, панове-браття! А таки наваримо ляхам пива! Не я буду, якщо з такими соколами і не наваримо!
Він підігнав коня і поїхав, на повні легені вдихаючи пахнуче димом пожежі повітря. Деякий час намагався втримати нетерпіння, яке охопило його, коли побачив ворожий стан. Уже скоро. Дуже скоро.
Позаду почувся тупіт копит і брязкання обладунків. До гетьмана наблизився Яцько Остряниця.
– Павле, треба табір посилити, послухай мене!
Павлюк зітхнув.
– Знову ти за своє. У шість рядів вози йдуть, чи тобі мало?
– Мало!
– Господи! Скільки ж потрібно?
– Подвоїти б…
– А ти не розумієш, що ми цим скоротимо фронт і дамо змогу ляхам атакувати нас із флангів?
Остряниця похитав головою.
– Удар гусарії буде нищівним. Вони розірвуть табір. Обійти з флангу їм заважатиме болото.
Павлюк деякий час мовчав. У словах Остряниці була слушність, але Павлюк звик діяти не так, як обережний Остряниця. Він віддавав перевагу швидкому разючому удару, а посилення периметра рухомого вагенбургу ще шістьма рядами возів відніме щонайменше годину. Не дивлячись на те, що сьогодні зранку вже провалились його плани розбити Лаща в селі Білозеро й, захопивши переправу через Рось у Сахновому Мосту, вдарити в тил Потоцькому, Павлюк не прислухався до порад соратників. Остряниця махнув рукою й приєднався до Гуні й Кизима, які стояли поодаль.
З боку Кумейок вітер почав нести хмари густого диму – на дальніх пагорбах перед селом, що розташувалось в семи верстах за позиціями Потоцького, ляхи підпалювали солому, купи хмизу і будівлі, намагаючись засліпити козаків.
– Уперед! – щосили гаркнув Павлюк, намагаючись криком відігнати власні сумніви. – Уперед, дітки, покажемо ляхам, почім ківш лиха!
Повільно, утримуючи рівняння в периметрі і лавах піхотинців за ним, козацьке військо почало скочуватись з пагорба й підступати до польських укріплень. Табір Потоцького, вишикуваний за десятьма рядами возів, розтягнувся більш як на півмилі і завмер у тривожному очікуванні. У центрі його спішно готувалась до бою армата, на обох флангах гриміла залізом лат наймана піхота. Ландскнехти розпалювали себе бойовим кличем, здіймали догори ліс пік і алебард.
Наблизившись на п'ятсот кроків, козаки несподівано для Потоцького почали спинятись – настав психологічний момент, коли людям було необхідне слово їх гетьмана. Через лічені хвилини поллється кров, ревонуть гармати, і почнеться пекло. Вороття назад немає. Павлюк вдарив коня батогом, і в супроводі Гуні, Остряниці, Кизима і Скидана виїхав, зупинившись перед військом.
– Дітки! Славні лицарі! Козаки! – напружено забринів його голос. – Ми довго очікували цієї миті, і вона настала. Ми спільно пройшли сотні верст, здолали сотні лих і з'їли разом пуд солі, очікуючи цієї днини. Ось вони! Перед нами вистроїли ряди ті, хто принижує нашу з вами гідність, хто, почувши себе хазяями на наших ґрунтах, вирішив перетворити нас на робоче бидло, аби орати на нас. Аби благословенна земля наша, що споконвіку боронили її, живота не жалкуючи, приносила золото до їхніх бездонних кишень!
Витримуючи паузу, Павлюк повернув коня й поїхав уздовж фронту. Уважно роздивлявся свої полки, намагався прочитати те, що було написано на обличчі в кожного. За рядами важких возів, що їх виставили кованими залізом дишлами вперед і штовхали десятеро козаків кожен, він бачив шеренги піхотинців, озброєних мушкетами та яничарками. Вишикувані у вісім рядів для більш ефективного батавування, [72]вони очікували початку битви і тепер, побачивши перед собою гетьмана, здійняли оглушливий крик.
– І ми прийшли сюди із Запоріжжя, – продовжив він, широко розтягуючи слова, – прийшли для того, щоб сказати пихатим панам: «Ні!» Ні знущанню над нашими вольностями! Ні перетворенню нашого Запорізького війська на ще один реґімент під командою коронного рейментаря! Ні випискам, безкарним наїздам польської шляхти на наші хутори і маєтки! Ні кодакам, що стоять на шляхах з України до Запоріжжя!.. Та чи готові ви зложити голову заради всього цього? Чи готові зросити кров'ю козацькою сиру землю за ці наші святі ідеали?
– Готові, батьку! – загуділо сотнями голосів.
– А чи не здригнетесь під ударами панцирних хоругв?
72