Потоцький під'їхав впритул до сина і розчулено обійняв його.
– О, мій сину, єдина моя надіє! Ти став справжнім лицарем. Я можу лише пишатися тобою! Але повір мені, carissime, [76]немає потреби віддавати себе в жертву…
На змиленому коні, вкритий бризками багна і крові на посічених латах, підскочив Бігановський.
– Ваша ясновельможність, люди не витримують, потрібні підкріплення!
Потоцький почервонів від люті.
– Що ви собі дозволяєте, пане хорунжий! Чому досі не розірвано хлопський вагенбург?!
Бігановський перевів дихання і спробував витерти струмочки поту, які стікали з-під шолому і заливали йому очі.
– Ваша ясновельможність, ми знесилені! Обер-лейтенанта Мореля поранено, під паном Жолкевським вбито двох коней. Втрати угорців нараховують не менше третини від їхньої загальної кількості. Драгуни тримаються з останніх сил!
– Чого ж ви вимагаєте від мене? – Потоцький подивився на хорунжого, мов на павука.
– Гусарів! Удар гусарії спроможний виправити становище!
Потоцький рішуче покрутив головою:
– Чорти б вас взяли, Бігановський! Я не можу кидати в бій гусарію, доки не буде розірвано укріплення з возів! Не можу і не хочу!
І Петро Потоцький відчув, що саме тепер настала його зоряна година. Він зіскочив з коня, потрапивши залізними черевиками в руде, перемішане з крижаним місивом багно, і підступив до старшого Потоцького. Взяв його за стремено і покірно нахилив голову.
– Батьку, я готовий виконати це! Дозволь виступити моїй хоругві, і ти переконаєшся – ніщо для мене не головніше за славу отчизни і її гетьмана!
– Він правий, ваша милість! – підтримав молодого Потоцького хорунжий Скопецький, котрий під'їхав слідом за Бігановським. – Гусари рвуться в бій, тож дайте їм нагоду, вдаривши у вози кінською груддю, вкрити себе і вас славою. На правому крилі поки що лише шість рядів. Вози частиною поламано! Вирішуйте і дуже скоро ми привеземо до вас Павлюка, спутаного по руках та ногах!
Гетьман кілька хвилин роздивлявся правий фланг ворожого табору за допомогою далекоглядної труби. Там було дійсно найслабше місце ворожого табору, і слова Скопецького мали сенс. Він глибоко зітхнув.
– З Богом! – вимовив нарешті. – І нехай допомагає вам Діва Марія. Уперед, діти мої!
Шаленим чвалом три гусарські хоругви, загальною кількістю майже у дві тисячі важко озброєних вояків під командою молодого Потоцького, а також хорунжих Скопецького і Краківського, кинулися до козацького табору. Хмари диму, що його вітер ніс від Кумейок, надійно вкрили їх від очей запорожців. Скоро там закипів запеклий бій. Розбиті драгунські хоругви, які почали було відступати, вирівняли лави і кинулися на допомогу гусарам – сині жупани драгун зайняли праве крило атакуючих колон, ставши поряд з блиском лат і багрянцем гусарських плащів.
Миколай Потоцький уважно дивився туди, де штандарт його Петра, його укоханого старшого сина, у кому сконцентрувалися всі надії старіючого гетьмана, гордовито височів над лавами крилатих гусар. Десь там, серед круговерті смертельно нагостреної криці, серед коней, які на шаленій швидкості несли у бій несамовитих від люті вершників, серед гуркоту гармат і зойків помираючих, перебував тепер його Петро. Його улюблений первісток. Звичайно, Потоцький хотів для сина лицарської слави. Він пишався ним і був гордий, що саме герб Потоцьких майорів посеред пекла перед ворожими возами. Але… О пан Єзус, як важко дивитися на все це батьківським очам! Петре! Надія і кров від крові моєї! Ні! Він не повинен думати про погане і він нізащо не буде думати про це! Бог прихильний до мужніх!
І Потоцький мовчки очікував новин, що летіли до нього від місця бою зі швидкістю швидконогих коней чисельних поручників. Він не ставив питань, лише важким поглядом налитих кров'ю очей поглядав на чергового посланця.
– Вони стоять, пане гетьман! Ми зазнаємо важких втрат! – долітав до нього хрипкий голос.
А в розпаленій уяві Потоцького малювався його Петро, який знаходився серед ворожих возів, серед ревучого пекла (чомусь без жодного обладунку, навіть без шолома). І над ним уже заносив щербате закривавлене лезо зодягнений у розхристаний жупан запорожець.
– Хто? – голосом, який бринів від напруги, запитував гетьман.
– Пани Каменський і Цеплеївський наклали головами! Панів Рудновського і Молочарського вбито! Пан Бочаровський пошматований ворожою картеччю, десяток значних товаришів стікають кров'ю від ран!
А за першим посланцем уже поспішає другий.
– Козаки тримаються, ясноосвєнцоний пане! Наші втрати величезні!
– Наскільки величезні? – Потоцький, мов закам'янілий, сидів і лише його очі видавали муку, що її відчував. Цілу бурю емоцій, що вирувала за показним спокоєм.
– Військові товариші Ґноїнський, Підкоцький і Магнуський загинули, з ними три десятки шеренгових пахолків. У хоругві пана Скопецького пани Конаржевський і Бенецький вбиті. Ще десяток військових товаришів важко поранені. Пану Мар'їнівському гарматним ядром відірвано ногу нижче коліна. Крім цього, загинуло до сотні жовнірів!
– Ми безсилі, пане гетьмане! – летів за другим третій гонець. – Гусарія помирає! Козаки б'ються, немов, леви. Ми сотнями відправляємо їх до кращого світу, але подібна до гідри сила війська сього!
– О пан Єзус, не покинь! – не витримав нарешті Потоцький. – Заради всього святого, усі вперед! Хто принесе мені голову Павлюка, отримає мій найліпший майонтек!
Найкраща кіннота коронного війська полетіла в атаку вслід за хоругвою коронного польного гетьмана. Без малого п'ять тисяч, серед яких дві третини налічували важкоозброєні гусари та рейтари, охрещені в народі «чорними дияволами» за колір обладунків і жорстокість, яку виявляли на полі бою. Здавалося, ця хвиля, підсиливши попереднє військо, миттєво знесе з власного шляху потрощений у попередніх сутичках козацький вагенбург і мов ніж крізь масло пройде через козацькі полки. Але не здійснився задум гетьмана! Лише опинившись у гущині бойовища, він на власній шкурі відчув усю серйозність становища.
Серед шаленого вихору картечі та мушкетних куль, серед смертоносних блискавок мечів і страшних ударів списів саме життя приймало новий, хоча й неодноразово раніше бачений Потоцьким зміст. Дещо забутий за останні роки, але напрочуд знайомий і п'янкий для лицаря, яким польний гетьман, безумовно, вважав себе все життя. Давно вже замовкли злагоджені залпи козацьких батав, замовкла й армата. Гармаші з обох сторін боялися влучити у своїх, тож їм не залишилося нічого, окрім очікування. Серед криків і металевого дзвону рукопашного бою, час від часу чулися лише постріли пістолів. Потоцький, оточений товаришами особистої охорони, одразу ж кинувся в гущавину бою. Швидко почав заглиблюватися поміж куп запорожців, які затято відбивалися, стоячи на перевернутих і поламаних возах, поміж пролітаючих у герці вершників і розкинутих у калюжах крові мертвих тіл. Вдивлявся в обличчя жовнірів, штандарти та хоругви регіментів, відшукуючи Петра. Лише через деякий час зрозумів, що зробити це серед десятитисячного натовпу оскаженілих під час бою людей надзвичайно важко. Помітив, як перед ним один за одним були здерті з сідел три його охоронці. За лічені секунди усі троє перетворилися на закривавлені куски м'яса. До свідомості лише тепер дійшов крик капітана гетьманської охорони:
– Заради всього святого! Ваша ясновельможність, повертайте негайно назад! Назад!
У бік щось боляче штовхнуло, і Потоцький пополотнів. Невже куля? За мить він вже летів в тил, оточений значно поріділим загоном охорони. Боявся навіть подивитися донизу, де в боці віддавало тупим болем. Раптом звідкись, так, що ніхто й не зрозумів, звідкіля, вихопився голий до пояса запорожець у вимащених дьогтем синіх шароварах, з розкуйовдженим оселедцем і довгим ратищем у руках. Швидше, ніж хто-небудь з охоронців гетьмана встиг зморгнути оком, він встромив списа у груди коневі Потоцького і рвонув з піхов шаблю, маючи на меті дістати й вершника. Мить, і гетьман шкереберть полетів на землю. Круглими від жаху очима побачив він у трьох футах перед собою роззявлений в оглушливому крику рот козака, його вкриті посивілим волоссям і рубцями засмаглі груди і широке лезо турецького палаша, з якого скапувала кров. Чомусь все побачене Потоцьким відбувалося для нього надзвичайно повільно, серед абсолютної тиші. Лезо наближалося. Невблаганно, мов кара Господня. Ще яка-небудь стопа і… Козак, захрипівши, впав, а палаш, що раптом набрав своєї реальної швидкості, вихопився з його руки і пролетів зовсім близько від обличчя коронного польного гетьмана. Боляче стукнув руків'ям в обличчя. До Потоцького підскочив жовнір з боздуганом у руці. Спритно скочив з коня на землю.