– То вас не стосується, пане Тицевський! – відрізав той. – Нехай вас краще турбує недбалість ваших підлеглих, котрі проґавили непроханих гостей, коли ті проникли в палац, дозволивши їм зробити свою чорну справу і, крім того, випустили за межі міста.
– Моїх підлеглих буде покарано, пане Ястржемський, – схилив голову ротмістр, тамуючи роздратування. – Але чи не доречніше зараз увести мене у суть справ?
– Ні!
До них наблизився комонний жовнір у більш дешевих обладунках, ніж ті, що мали на собі шляхтичі. Покірно мовчав, доки його не помітять.
– Доповідай, – крізь зуби кинув ротмістр.
– Слід чіткий і прямий. Вони навіть не намагаються нас заплутати, їдуть широкою риссю.
– На рани Боскі! – вибухнув Ястржемський. – Але це обурливо! Я чую такі нісенітниці від ранку, хоча повинен бачити тих, кого ми переслідуємо скутими по руках і ногах вже кілька годин тому!
– Заспокойтеся, мостивий пане. Мої драгуни роблять усе від них залежне. Чи не ваше бажання взяти участь у переслідуванні злочинців особисто змусило нас втратити дорогоцінні хвилини на початку погоні?
Ястржемський промовчав. Натомість підігнав коня і скоро був на сотню кроків попереду. Драгун, очікуючи подальших розпоряджень, деякий час їхав поряд з Тицевським.
– Пся крев! – вилаявся ротмістр. – Навіть хорту відома його ціль, коли він жене зайця під час полювання! Що ж то за птиці?
– Відомо, ваша милість, – оскалився драгун, – наречену в пана Ястржемського вкрали, от він і лютує.
– Що? – очманіло глипнув Тицевський на драгуна.
Той поспішливо заховав посмішку.
– Він сватати панну Ганну приїхав. А вона в нього з-під носа з якимось козаком і випурхнула. Німці на воротах її бачили. Вона попереду того лотра в сідлі сиділа.
– Неймовірно! – почухав потилицю ротмістр. – Скривдити племінницю гетьмана – це все одно, що скривдити самого пана гетьмана. Як він насмілився?!
– Може, її і скривдили, – хитрувато знизав плечима драгун, – але ті самі німці мовили, що вона зовсім не виглядала безпомічною, коли наводила свій пістоль на поручника Кульчицького.
Тицевський кілька хвилин мовчав, збираючи до купи думки, які роїлися в його голові, немов розтривожений бджолиний рій. Тепер, після кількох глузливих фраз підлеглого, він нарешті зміг осягнути те, що відбулося минулої ночі в палаці коронного гетьмана. Але не полегшення принесла така інформованість сивоголовому ротмістру, о ні! На свою біду він, перебуваючи на посаді начальника замкової варти, опинився в центрі зовсім не бажаних для себе подій. Адже у шляхетних колах Бару вже кілька місяців тільки й було мови, що про майбутнє весілля племінниці Конєцпольського і якогось значного посадовця з Варшави. Говорили навіть, що той користується особливою прихильністю короля. Як зазвичай водиться, у місті знали й про те, що отримає Конєцпольський внаслідок цього шлюбу. А то, не багато і не мало, нові можливості лобіювати потрібні йому питання в сеймі, не говорячи вже про золото і безліч землі. У Тицевського похололо всередині – він добре знав, на що спроможний коронний гетьман у нападах нестримного гніву. А на чию ж голову впаде той праведний гнів? Цілком вірно – на безталанну голову начальника замкової сторожі, користуючись злочинною недбалістю котрого непрохані гості насмілилися змішати карти у грі ясновельможних!
– Уперед, ледарі! – скаженіючи, вперіщив ротмістр коня батогом. – Не відставати! Якщо ми не наздоженемо цих лотрів, я, клянуся Богом, примушу кожного пожалкувати про те, що він народився на цей грішний світ!
Кілька жовнірів, які до цього тюпали попереду, нещадно підігнали стомлених коней острогами і ударами батогів. Добре годовані й доглянуті коні, немов стріли, випущені з лука, кинулися вперед, долаючи відстань швидким чвалом. Дякувати ротмістру Тицевському і коронному гетьману, чию волю вони зараз виконували, дороги можна було не вибирати, тож з-під кінських копит летіли великі грудки вологого масного чорнозему, коли вони розривали чорними рубцями слідів жовтіючі хліба на нивах подільських хліборобів, з гучним хрускотом збивали високі стовбури соняшників, змішували з багном городину в тих місцях, де такі дії дозволяли бодай на хвилину скоротити відстань до ненависних козаків.
Через годину переляканий хлопчик-погонич на вигоні поблизу невідомого Тицевському села вказав їм на північ і розповів, що бачив трьох панів і панночку на трьох конях – один вороний, один гнідий і один чалий. За його словами, вони проїхали тут лише кілька хвилин тому. Дуже поспішали і зникли в заростях верболозу в долині за селом.
– То вони! – в очах у Тицевського засяяв лихий вогник. – Скоро наздоженемо! Уперед, ледащо, уперед!
І скажена гонитва продовжилась. Коли з тріском долали болотисту низину і зарості верболозу, серед яких вершників атакували цілі хмари кусючої комашні, стало зовсім важко. Деколи коням доводилося долати баговиння, яке доходило мало не до їхніх животів, однак Тицевський бачив перед собою свіжий слід і не помічав ніяких перешкод. Вимушений був звернути на пошуки кращого шляху Ястржемський, зупинився, пошкодивши ногу, кінь одного з драгунів. Однак решта вперто просувалася по сліду. Тепер, здавалося, на ньому ще підіймалася щойно прибита кінськими копитами осока, ще коливалися потривожені вершниками віти верболозу. Тицевський відчував, що ось-ось на власні очі побачить втікачів. Незабаром дорога пішла вгору, і трикляте болото дало місце прохолодному, встеленому килимом минулорічного листя, лісу. Коні натужно бороли кручу, на спітнілих обличчях вершників читалася втома, але Тицевський не роздумуючи гнав уперед. Тут, на лісовій стежці, складніше було прочитати слід, проте в цьому більше не було потреби – попереду вже ясно чувся хрускіт хмизу і глухий стукіт копит.
– Ось ви і видихлись, хамське коліно! – злорадно сичав ротмістр. – А ти, пташко, наліталася. Ох і повчу я вас, як псувати життя ротмістрові Тицевському! Ох і повчу, verbum nobiles! [78]
Загнані коні ледве трималися на ногах, коли, нарешті, ліс закінчився, і перед очима переслідувачів постала залита сонцем і вкрита зеленою ковдрою трав рівнина, по якій, всього в сотні сажнів перед ними, їхали Савка, а за ним Нечай з Богуном і Ганною. Судячи з побаченого, Тицевський зробив висновок, що коні втікачів були не в кращому стані, аніж коні драгунів і його власний. Навіть з цієї відстані було помітно клапті жовтавої піни, яка вкривала блискучі кінські боки.
Раптом один з драгунів здійняв до плеча мушкет, беручи на мушку втікачів. Тицевського немов обпекло жаром.
– Не стріляти! – вигукнув він страшним голосом, з жахом уявляючи, як падає з коня пробита кулею племінниця коронного гетьмана. – Геть мушкети, нероби! За ними!
І головний охоронець гетьманського замку щосили оперезав свого коня. Той жалібно заіржав, та все ж спробував пришвидшити ходу. Але вже за хвилину заточився, і ротмістр ледве втримався в кульбаці. О, жорстока насмішка долі! Коли втікачі вже майже в його руках, він втрачає можливість реабілітувати себе перед очима грізного гетьмана з провини загнаного майже до смерті коня. Але що це?! Спочатку Тицевський навіть не повірив своїм очам – раптом усі троє козаків спинили коней, скочили на смарагдовий килим трави і видобули з піхов довгі криві леза шабель. Ставши плече до плеча, похмуро позирали на переслідувачів. А за їхніми спинами височіла, немов точена, на тлі високої блакиті небосхилу, Ганна Заболоцька. Бліде, без кровинки, її обличчя позирало на драгунів без тіні страху, лише з презирством і погордою.
– Драгуни! – Тицевський відчув, як хрипить його голос, і змушений був відкашлятись. – Драгуни, здійміть на списи це гультяйство, яке насмілилося чинити шкоду шляхетній панночці. Уперед!