– Вибирайте кого хочете, – говорив Хмельницький. – Турецький цар бусурмен, усім вам відомо, яку біду терпить наша братія – православні греки, і в якому вони утиску від безбожних. Кримський хан теж бусурмен, поневолі прийнявши його в приятелі, які незносні біди ми потерпіли. А яка неволя, яке нещадне пролиття християнської крові було від панів польських, того нікому з вас не треба оповідати: всі ви знаєте, що за краще вони мали жида і пса, аніж християнина, брата нашого. Православний же великий государ, цар східний – одного з нами грецького закону, ми з православними Московщини – одно тіло церковне, що має головою Ісуса Христа. Сей великий християнський государ змилувався над незносними кривдами православної церкви нашої Малої Русі. Не злегковаживши безнастанних наших шестилітніх благань, він прихилив до нас своє милостиве царське серце і прислав до нас своїх великих ближніх людей з царською ласкою. Коли ми тепер його щиро полюбимо, то, крім його великої руки, не знайдемо благотишніного пристановища. – Хмельницький зітхнув, подивився на Богуна і добавив дещо тихіше, але все ж так, що його почули всі, хто стояв поряд з підвищенням:
– А хто з нами в тім не згоден, тепер куди хоче – вільна дорога! [66]
І, немов підводячи солідний підсумок словам гетьмана, вдарив залп кількох десятків гармат – це Виговський помахом руки віддав наказ салютувати фортечним гарматам. І ще високі мури не встигли затамувати низький гул луни гарматних пострілів, як наперед натовпу, мало не під саме підвищення, на котрому стояв гетьман, підскочив сивовусий козак, у якому Богун одразу ж упізнав все того ж гетьманського джуру, що його бачив учора в будинку Тетері.
– Волимо під кріпкою рукою царя восточного, православного, в нашій благочестивій вірі помирати, ніж ненависнику христовому, поганинові, дістатися! – заволав він з такою силою, що його почули, без сумніву, й задні ряди.
– Волимо! – почулося з натовпу.
– Царя православного!
– Геть собак бусурманських!
– Геть ляхів з їхнім жидівством! До московського царя в підданство веди, гетьмане! – заревіли навколо, і одразу ж крики потонули в урочистому співі сурем і рокотанні литавр. З підвищення поважно зійшов Петро Тетеря, котрий до цієї миті стояв поряд з Іваном Виговським за спиною в гетьмана. Твердим кроком ступав він уздовж кола, яке оточувало підвищення, зодягнений у кармазиновий жупан, зеленого сукна підбиту лисячим хутром кирею, соболину шапку і червоні сап'янці із золотими острогами. Праву руку ніжинський полковник гордовито тримав на руків'ї оздобленої слоновою кісткою карабели, лівою стискав срібного полковницького пернача.
– Ви чули, панове-молодці, лицарство козацьке? І ви, люд переяславський? Чули, про що мовив гетьман наш? Тож кажіть: чи всі так призволяєте? Чи всіх вас волю висловив його ясновельможність?
І цієї миті Богун помітив заворушення, котре почалося надто далеко від помосту, щоб йому надали занадто великої ваги, – на самому краю майдану раптом звилась малинова хоругва, і учинився крик, серед якого Іван розрізнив лише кілька окремих реплік, значення котрих було занадто недвозначним, щоб його можна було віднести до чогось іншого, окрім виявлення незгоди з промовою гетьмана і майбутньою угодою.
– Не православні вони, татари є! Від насіння татарського! – чулося звідтіля.
– Не віддай народ у неволю, батьку! – вторив першому другий голос.
– Козацтво славне до смерті ведеш, гетьмане! – лунав третій голос.
– Україну продаєш!
– Кривавими ріками і слізьми гіркими її ми до цього торгу омили!
Обличчя Тетері скам'яніло. Він кинув швидкий погляд на осавула, який виструнчився поруч, і за мить до того місця в натовпі, звідкіля чулися вигуки, вирушили, супроводжуючи свій шлях криками невдоволення та болісними зойками людей, що їх так безцеремонно розкидали, звільняючи собі шлях, кілька десятків старшин Переяславського полку. З обличчя Бутурліна і облич його радників миттю зійшов благодушний вираз, що його непорушно зберігали впродовж останніх годин. В оточенні московського посла почалося жваве перешіптування. Хмельницький, здавалося, не помічав усього, що відбувалося, – він був зайнятий своєю булавою, котру йому саме зараз необхідно було дбайливо примостити на отороченій золотим шиттям оксамитовій подушечці, що її запобігливо підніс булавничий. За хвилину в кутку, звідки доносились крики, почувся шум бійки, зойк пораненого, після чого когось поволокли геть. Стривожений, мов бджолиний вулик, натовп ще деякий час гудів, після чого поступово почав стихати, а після чергової серії ударів литавр і співу сурем притих зовсім. Тетеря, котрий увесь цей час ходив уздовж утвореного козаками кола, немов лев уздовж огорожі, відкашлявся і заволав удруге:
– То чи всіх волю висловив гетьман? Чи всі так призволяєте?
На цей раз нічого не завадило, і дружні, сповнені ентузіазму голоси, які якось надто вже симетрично лунали з різних відтинків кола, сповістили:
– Усі однодушно!!!
Хмельницький, вдоволено махнувши головою, вимовив гучним своїм і чистим голосом. Тим самим голосом, як пригадав цієї миті Богун, котрим кликав у бій з ворогом ще тоді, напередодні Жовтих Вод:
– Нехай так і буде! Нехай Господь укріпить нас під царською кріпкою рукою!
– Боже, утвердь! Боже, укріпи! Аби ми всі навіки однодушні були! – не забарилися ті самі дружні голоси, котрі щойно твердили про однодушність тих, хто зібрався на Раду в Переяслав. За хвилину схвальними криками розкотився увесь велетенський майдан.
– Помилуй нас Господь, – почув Богун і побачив поряд повні сліз очі Нечипоренка. – Дай сили витримати все, що на нас ще чекає.
– Мусимо, Михаиле, – Іван стиснув правицею плече вірного осавула. – Ходімо, нам нічого тут робити.
І Богун покрокував геть, не звертаючи уваги на здивовані погляди інших старшин, котрі почали рухатись до сходів Успенської церкви, де мала відбутися присяга на вірність московському цареві Війська Запорізького й усього народу Русі Малої, як зболили величати Україну за східним кордоном. Слідом за полковником поспішив Нечипоренко і вінницькі козаки, котрі прибули з Іваном до Переяслава за наказом гетьмана. За їхніми спинами урочисто задзвонили, заливаючи майдан басовитим гудінням великих і веселим співом малих дзвонів. У широкі двері Успенської церкви, де нині переяславський протопіп Григорій мав служити разом з прибулими з Москви священиками, густими лавами пішли багато вбрані старшини і московські посли.
Прибувши до господи Семена Грабовського, де застав лише старого козака, котрий був у полкового кантаржея за розпорядника, Богун одразу ж віддав своїм козакам наказ ладнатися в дорогу.
– Повинні за годину вирушити, – кинув він похмуро, нічого не пояснюючи розпоряднику.
– Але пан Грабовський велів готувати для вас бенкет… – не зрозумів Іванової поспішності розпорядник.
– Не до бенкету, козаче.
– Може б, не варто проти ночі? – промимрив іллінецький сотник на ім'я Дурдило.
– Варто, я сказав! – визвірився на нього Богун. Більше ніхто не промовив жодного слова: у Вінницькому полку добре знали, що Богуна у такому стані чіпати не варто.
За годину до сутінків, коли до Переяслава поспішали останні з тих, хто запізнився на таку видатну подію, як присяга на відданість Московському царству, а на майдані натовп розпався на сотні невеличких куп охочих до безкоштовного частування гультіпак; коли московські посли пакували у скрині, з яких раніше діставали царські грамоти, даровані гетьману, підписані рукою Хмельницького завіряння у вічній покорі, а у найбільших залах готувалися заставлені вишуканими стравами та напоями столи для бенкету високих осіб, крізь міську браму проїхала мовчазна валка з десятка вершників, котрі чомусь не поділяли загальної радості й не поспішали погуляти за рахунок гетьманської казни. Вони їхали геть, і сонце, яке сідало за невисокі пагорби на обрії, золотило їхні силуети своїм ласкавим промінням.
Розділ II
І
– Ти приїхав, мій любий, – ласкавий голос Ганни відігнав геть тугу і все, що гризло свідомість протягом усієї мандрівки від Переяслава, а на душі стало легко і затишно, як було завжди, коли поряд була вона. У каміні палахкотів вогонь, а на килимі поряд грався, заклопотаний своїми надзвичайно вагомими справами і знайомством з привезеними татком гостинцями, син Тарас.
66
Промова Б. Хмельницького тут наведена в тому вигляді, як вона подається у праці М. Грушевського «Історія України – Руси». – T. 9, розділ 7, с. 2. Грушевський, в свою чергу, посилається на ще більш ранні джерела: Історія Бантиша-Каменського 1822 р.