Тицевський зітхнув і розвів руками:
– Я вважаю, пан полковник далекий від думки, що нашу увагу не привертають останні явища в Україні. Зокрема, різдвяні події в Переяславі.
– Твоя правда, я досить далекий від такої думки.
– Отже, нашу увагу було звернуто до Переяслава, а пізніше до угоди між Хмельницьким і Москвою, тієї, котра отримала назву Березневі статті. Повірте, нас надзвичайно пригнічує рішення Хмельницького присягнути московському царю, а також те, що він примусив прийняти ту… скажімо, не популярну присягу, більшість козацької старшини. Хочу завірити…
– Жодного слова більше! – перебив Тицевського Іван. – Доти, доки я не почую імен людей, котрі стоять за тобою, ротмістре.
– Але…
– Ніяких але, – нетерпляче змахнув рукою Богун. – Не потрібно бути надто проникливим, щоб зрозуміти мету твого приїзду. Адже ти прибув для того, щоб переконати мене зрадити Хмельницького і взяти руку твоїх сюзеренів. Так?
– Це не зовсім вірно. Я волів би дотримуватись менш категоричних висловлювань.
– Перестань, ротмістре! Адже ти жовнір і жовніром був усе своє життя. Не личить старому вояці займатися словоблудством. Тим більше, якщо йому це погано вдається. Зраду можна називати якими завгодно словами, але від того вона не перестає бути зрадою. Тож давай говорити начистоту. Хто тебе прислав, Лянцкоронський? Може, Потоцький?
– Пан недооцінює важливість своєї особи, – прикрив повіками очі Тицевський.
– Як?! Невже сам канцлер?!
Тицевський зітхнув. Він відставив порожній кубок, узяв до рук вкриту кіптявою й залишками жиру шпагу, що на ній нещодавно смажилась зайчатина, й задумливо почав підгортати нею вкриті сивою паволокою попелу жаринки в багатті.
– Нехай буде по-твоєму, полковнику Богун. Я вирушив у цю мандрівку за наказом короля.
Іван з несподіванки аж присвиснув.
– Тебе відрядив…
– Мене відрядив Ян Казимир Ваза. Тепер ми можемо продовжити розмову?
– Так. Тепер я готовий вислухати, для чого королю знадобилося посилати тебе в таку неблизьку й далеко не безпечну подорож, – Богун випустив кільце тютюнового диму й уважно подивився в очі поляку. Той відповів твердим поглядом своїх вицвілих очей.
– Королю відома твоя позиція по відношенню до Переяславської Ради і віддання України під протекцію Московській державі. Це дуже необдуманий вчинок Хмельницького. Вчинок, котрий може призвести до надзвичайно тяжких для козацтва наслідків. Король підтримує тебе і має тобі дещо запропонувати. І повір мені, на таких умовах, котрі тебе влаштують значно краще, аніж примусова присяга, що до неї підштовхував вінницького полковника Хмельницький.
– Тобто ти хочеш сказати, що твоя поява тут є наслідком моєї відмови присягати московитам?
– Значною мірою. Ну і, звичайно, не слід забувати про конфлікт, що продовжує поглиблюватись між паном полковником і Хмельницьким. Так, не дивуйся, у Варшаві відомо багато чого з того, що діється у ставці гетьмана Хмельницького. А тепер, після викриття і страти Верещати, навіть більше, аніж Хмельницький може знати про стан речей у королівському палаці й сеймі.
– Верещагу страчено? – посміхнувся Богун. – Панове ляхи надто оптимістичні. У мене інші відомості: камергер його величності врятувався з фортеці і нині спокійно проживає в Україні. Це можу стверджувати, адже лише нещодавно я особисто зустрічався з паном Василем у Чигирині.
Тицевський мимоволі скривився.
– Я не маю необхідної інформації, щоб сперечатися з паном із цього питання. Та й доля шпига не є суттєвою для питань, котрі ми з тобою маємо розглянути. Отже, про твої непрості відносини із Хмельницьким нам відомо. Відомо й про те, що вже двічі Хмельницький мав намір стратити тебе, а одного разу навіть видав наказ закувати в кайдани пані Ганну. Ми вважаємо, що Хмельницький не є насправді тією людиною, котра нині потрібна Україні, ти згоден зі мною, полковнику?
– Продовжуй, – хитнув головою Богун.
– Він утрачає популярність, і це ні для кого не секрет. Нині вже значно менше пам'ятають Жовті Води і Корсунь, аніж Білоцерківський договір і виступи бунтівних Вдовиченка та Мозирі. [72]Пам'ятають і те, що в тих виступах був відчутний і голос полковника Богуна. І вважають дії полковника цілком логічними. Але ті події вже стали вчорашнім днем, натомість маємо події дня сьогоднішнього. І вони підказують нам, що гетьман Хмельницький зробив надто багато помилок. Ці помилки шкодять не лише Речі Посполитій, вони шкодять і козацькому війську. Московія чужа Україні, для України повинен бути інший шлях, аніж протекція царя Романова.
– І ви вважаєте, що я здатен повернути події в інше русло, віддаливши Україну від Московії і схиливши її в інший бік? Але я лише вінницький полковник, ви звертаєтесь не до тієї людини.
Тицевський повільно похитав головою:
– Не варто принижувати власного значення, пане Богун. Ваша популярність у війську після Берестечка і Жванця, а також слава серед місцевого населення Поділля, Брацлавщини і навіть східної Волині має такі розміри, що вже давно перейшла рамки, обумовлені посадою вінницького полковника. Якщо вам невідомо, я розповім: у селах і містечках аж до Кам'янця і Острога ім'я Богуна гримить значно сильніше, аніж ім'я самого Хмельницького. Це відомо у Варшаві. Тож там вважають, що Богун є людиною, здатною дещо перемінити у стосунках між козаками і Польщею.
І раптом Іван зрозумів, для чого прибув до нього ротмістр Тицевський. Для чого приїхав сюди, виконуючи вказівку самого короля і веде тепер такі довгі й приємні вуху полковника речі. А коли зрозумів, відчув до Тицевського холодну ненависть. Ні, він жодним рухом, навіть поглядом не виказав того, що з великим задоволенням стромив би цієї миті у горлянку ротмістрові лезо шпаги, котрою той діловито підгрібав до купи жаринки пригасаючого багаття. Лише втягнув у себе духмяне повітря галявини й кинув коротко:
– Ти пропонуєш мені підняти повстання проти Хмельницького?
– О, ні! – замахав руками Тицевський. – Я пропоную пану лише один келих вина! Звільнити Україну від божевільного Хмельницького тобі пропонує його величність.
– Зрозуміло.
– Ні, тобі ще не все зрозуміло! – голос Тицевського несподівано став твердим і категоричним. Умить пропала деяка дипломатична м'якість, навіть улесливість, що її дотримувався Тицевський раніше. – Пану відомо, що після Переяславської Ради Хмельницький, фактично, поставив крапку у стосунках з Кримським ханством? І результат не забарився: нині у Варшаві готується посольство до Бахчисарая. Дні Іслам-Ґерая пораховано, а новий хан, яким, безумовно, стане Магомет-Ґерай, значно радше прийме руку Польщі, аніж руку Хмельницького. Москва вам не допоможе, її значно більше турбує Смоленщина, аніж Україна. Отже, стає зрозумілим, що зовсім скоро ви будете змушені витримати ще одну надзвичайно важку кампанію. Разом з нашими хоругвами на Україну підуть тридцять тисяч татарської кінноти. На цей раз вам не вистояти. Тобі цікаво, яку мету переслідуватиме майбутня кампанія?
– Яку ж?
– Здобуття Поділля, Брацлавщини і далі, аж до Умані і Черкас! Ми викинемо вас з Правобережжя, а кров знову заллє цей багатостраждальний край! Але… – голос Тицевського знову пом'якшав, і він навіть винувато посміхнувся, – є інший план розвитку подій.
– І головну роль у ньому призначено мені, – продовжив Богу н.
– Так! І дуже скоро ти побачиш – ненависні тобі московити луснуть від зазіхань на землю України!
Іван кілька хвилин мовчав, намагаючись зібратися з думками.
– Добре, – нарешті мовив він, – що буду мати з усього я особисто?
Тицевський почав совгатись по колоді, на якій сидів.
– Пан практичний чоловік і з ним приємно вести розмову, – скоромовкою вирік він. – Як щодо пропозиції гетьманської булави Війська Запорізького? Мені було наказано запропонувати тобі посаду, що її обіймає Хмельницький, і ніяк не менше. Його величність вважає, що ти підходиш на роль гетьмана Війська Запорізького якнайкраще.
– І це все? – запитав Богун, холодно дивлячись в очі ротмістру.
– Звичайно, ні. Його величність уміє бути вдячним!
Іван рішуче піднявся.
– Дякую за пригощання, ротмістре, думаю, час мені вирушати. – Він одяг на голову шолом, поправив перев'язь із шаблею і рушив у напрямку свого загону.
– Але… Прошу пана, я не зрозумів, – підхопився й собі Тицевський.
72