Коли стало настільки темно, що козаки ризикували пошкодити коней у засніженому підліску, яким гнали лядських недобитків, Богун наказав дати гасло збиратися під полкову хоругву. Він старанно витер просяклою гусячим жиром ганчіркою закривавлене лезо шаблі і вкинув її в піхви.
– Михаиле! – гукнув до Нечипоренка.
– Тут, пане полковнику! – почув у відповідь.
– Пошли людей, нехай порахують убитих ляхів і знімуть з них зброю. У панів сотників збери відомості про наші втрати. З доповіддю прийдеш до монастиря. Я у Височана заночую.
– Слухаю! – бадьоро вимовив осавул.
VI
Чим далі Богун узнавав вихідця з Галичини Семена Височана, котрому не так давно сам запропонував посаду полкового обозного, тим більше впевнявся в тому, що зробив надзвичайно гарний вибір. А коли призначив його комендантом перетвореного на фортецю монастиря на правому березі Південного Бугу, взагалі не міг нахвалитися: Височан з притаманною йому енергією поставив справу захисту монастиря на такий рівень, що йому могли позаздрити й більш досвідчені знавці фортифікації й облог. І хоча мури монастиря, побудовані два сторіччя тому, не могли протистояти навальному вогню сучасної артилерії і були призначені для захисту ченців від нападу кримських та ногайських кочівників, за який-небудь тиждень Височан вирішив і цю проблему: на стінах підвісили безліч чималеньких плетених кошів із землею і пошитих з бичачих шкір мішків, у які насипали гречану полову, натовкли торішнього листя, ганчірок і ще бозна-якого непотребу.
– Звичайно, не зірчастий форт з бастіонами, – відповідав Височан на скептичні зауваження недовірливих, – але зменшить ефективність ворожої армати вдвоє. А якщо спритно будемо відстрілюватись і турбувати ляха бравурними вилазками, вважайте, втроє, так на моє бачення. Тож до дідька дурні ретиради, краще готуйтеся показати Калиновському козацьку звитягу.
Усе в монастирі, з тих пір відколи тут почав хазяйнувати Височан, було підкорене чіткому військовому порядку. Навіть ченці, котрі добровільно зголосилися стати поряд з козаками на оборону рідної обителі, слухали Височана так, ніби перед ними стояв принаймні єпископ. Гармати, які Богун наказав встановити на монастирських мурах, блищали начищеною міддю, коші з кулями стояли поблизу них, наче козаки у строю, рівно, не далі і не ближче, аніж то було потрібним, діжі з водою теж вишикувались уздовж галерей рівною батавою. І ніде жодного сміття, бодай нікчемної билинки. Козаки гладко виголені, у випраних жупанах і дбайливо начищених дьогтем чоботах. Навіть монастирське подвір'я, яке споконвіку було захаращено різним мотлохом, сяяло тепер чистотою і стало ніби вдвічі більшим – після короткої, але досить «кривавої» сутички з ігуменом, котрому Височан заявив:
– Ви, святий отче, сміття в людських душах прибираєте, а власне подвір'я на авгієві конюшні перетворили. Як може мати душевний спокій людина, котра живе на смітнику? І не допікайте мене, бо мирською владою коменданта виселю геть до кінця оборони! Від пожежі цього хламу під час гарматного обстрілу чим, вашим часословом боронитися?
Після цього отець Михайло лише махнув рукою і зачинився в келії, надаючи можливість діяти коменданту так, як тому забажається. Ще кілька разів спробував скаржитися Богуну на Височана з приводу перетворення трапезної братчиків на комору для надлишку зібраної в монастирі зброї, а монастирського винного погреба на пороховий, але врешті й тут потерпів нищівну поразку – Іван пообіцяв після закінчення війни все поправити і пожертвувати на обитель сто талярів, а поки що просив не турбувати його з несуттєвих питань.
Височан, сорокарічний чоловік міцної статури, з підголеними за польським звичаєм скронями, з розумними очима і смолистими вусами, зустрів полковника за кілька кроків від розчиненої брами монастиря, стоячи на опущеному через рів містку.
– Доброго вечора, пане полковнику! – бадьоро вигукнув він, потискаючи Іванову руку. – Маю надію, ми вдарили не надто зарано, скутечне [48]попсували ляхові скору. [49]
– Більше аніж це, – погодився Богун. – Якби трохи раніше чи пізніше, такого ефекту б не мали. Дякую, Семене.
– Немає за що дякувати, чинили, як повині були чинити, – знизав плечима Височан. – Пан полковник має на меті поглянути на те, як ми підготувалися до облоги? Прошу, маю, що показати.
– Я тобі вірю на слово, Семене, – мимоволі посміхнувся Богун, – ліпше тебе і сам би не приготував. Краще пригости вечерею, і поговоримо про узгодження наших дій у майбутньому, Калиновський з основними силами ось-ось стане табором під Вінницею, а тоді зноситися стане значно важче.
– О, матиму за честь повечеряти разом з паном полковником. А крім того, розповім і деякі свої думки з приводу спільних дій. Проходьте, будьте ласкаві.
Богун пройшов крізь темні нутрощі надбрамної вежі й покрокував до сходів на галерею першого рівня бійниць. Височан поспішав слідом.
– Бійниці тут були розташовані занадто рідко, тож ми дещо попрацювали і маємо посліжде [50]цілком пристойну позицію для боротьби з ворожими пороками, якщо ворог надумає їх використовувати. Ось погляньте!
Іван, скоріше для того, щоб не образити коменданта, аніж заради перевірки, поглянув в одну з бійниць, у яку було встановлено фальконет. З бійниці дійсно добре прострілювався простір під муром, тож руйнувати мури за допомогою стінобитного знаряддя було б важко, не наразившись на густий мушкетний і гарматний вогонь.
– Добре, Семене, – похвалив Богун і, помітивши, що Височан минає коридор, який вів до комендантських покоїв, і збігає сходами вище, запитав: – А тепер куди?
– Маю на меті продемонструвати ще одну річ, яка бардзо допоможе нам миркати [51]пана Калиновського, коли б він мав намір явитися до нас на стіни, – з посмішкою відповів Височан.
Видершись на вершину муру, комендант зупинився, віддихуючись, поблизу чудернацької машини, котра складалася з двох довгих, на довжину добрих десяти сажнів, направляючих, зроблених з прямокутних дерев'яних брусів і закруглених в міру закруглення монастирської стіни. Одна з направляючих була закріплена поверх зубців із зовнішнього боку стіни, друга, повторюючи радіус першої, відстояла від першої на півтора сажні і кріпилася за межами галереї. Ці направляючі слугували своєрідними рейками для гладко обтесаної колоди, котра, лежачи на направляючих майстерно вирізаними виборками у власному тілі, мала один кінець виступаючим на фут за межі муру, інший над спеціальними містками, добудованими за поруччям галереї. На цьому кінці було прилаштовано ворот, схожий на колесо деяких з фортечних криниць – збите таким чином, що в ньому могла вільно бігти, розкручуючи колоду навколо своєї осі, доросла людина. Призначення приладу ставало зрозумілим, як тільки погляд потрапляв на той кінець колоди, котрий звисав над муром – до нього на чотирьох ланцюгах кріпилися важкі чавунні боздугани, всіяні гострими шипами завдовжки не менше дюйма. Розкручуючись навколо осі, колода мала пересуватись уздовж муру на направляючих і очищувати його від усякого, хто насмілився б підняти голову вище кордону дії боздуганів.
– Ну як? – з погано прихованим вдоволенням запитав Височан.
– Неймовірно, – похитав головою Іван. – Усе просто і неймовірно ефективно.
– Завтра, маю надію, закінчимо встановлення таких машин на інших ділянках муру, – обозний поплескав колоду долонею. – У Франції бачив. Збиває солдат із драбин, немов стиглі груші. Якщо пан полковник бажає, можемо оглянути середню галерею, там у мене найвенцей [52]різного налаштування.
– Досить, Семене, – посміхнувся Богун. – Волію все ж спочатку повечеряти.
– Як пан забажає, – із жалем знизав плечима Височан.
У невеличкій келії, яка одночасно правила коменданту монастиря за спальню, кабінет і вітальню, вже було накрито стіл – на білосніжній скатертині зручно розташувалися срібні блюда і череп'яні тарелі зі смажениною, порізаний рівними скибками житній хліб, полумисок з квашеними огірочками і кришталева карафа ґданської горілки.
– Ну ось, – вказав Богуну на лаву гостинним жестом Височан. – Помолимось, і прошу до столу.
Він швидко прочитав молитву, тричі перехрестився на образи і слідом за Богуном сів до столу.
– Вип'ємо за нашу перемогу! – підняв він чарку і швидко перехилив її, після чого захрумкотів огірком. – Одне можу сказати: якщо вже ми всім військом не змогли взяти Збараж, півтора десятка тисяч польської кінноти тут точно зламає зуби. Аби припасу вистачило.