Кукурічки на час повернення Івана стали відомими в окрузі (аж до Ковеля й Любомля слава дійшла) завдяки новоявленій цілительці Софії Петрівні.
Знахарка, казали в селі, але вона сама цього слова не любила. Яка ж вона знахарка? Інше діло — цілителька. А своє цілительство пані Софія випадково відкрила ще взимку. Тоді до неї по щось забігла сусідка, Настя Ткачиха. По щось. Здається, тертку позичити, каже, своя десь запропастилася. Софія Петрівна тертку дала, ну, звісно. А Настя тим часом про доньку свою, Лідку, котра в райцентрі на базарі в кіоску торгує, взялася розказувати, про її справи сердечні. Бабське ля-ля. І тут помітила Софія Петрівна, що з-під рукава у Насті начеб рана визирає. Виявилося, ось уже тижнів два, як мучиться Настя. Каже, ошпарила руку, як чугунок із пійлом для свиней з плити діставала. І не заживає рана, вже гноїтися почала, навіть печена цибуля не помагає.
— Може, інфекція яка потрапила, — висловила припущення Софія Петрівна, коли оглянула рану.
— Мо’, й інфекція, — згодилася Настя. — Хіба я знаю?
— Ви б до лікаря з’їздили, — порадила Софія Петрівна. — Або хоча б у ФАП[26] у Волиці.
— Ай, — відмахнулася Настя. — Заживе й само, як на собаці, хіба то першина. Нима коле по дохтурах їздити. Оно Василеві тра помагати дрова заготовлєти, до лісу йти.
І тут раптом Софія Петрівна відчула дивне бажання — їй нестерпно хотілося доторкнутися до цієї зяючої, червоної рани на руці Насті, рани, яка вже справді почала гноїтися і, мабуть же, завдає сусідці неабиякого болю. І вона таки доторкнулася. Обережно, пальцями, потім і цілою долонею. Ай, що ви-те робите, скрикнула Настя. Нічого, нічого, чомусь засоромлено Софія Петрівна, я тільки хотіла… А що вона, власне, хотіла? Доторкнутися? Погладити рану? Більш ніж дивне бажання. Потримати на ній, рані, руку? Ще дивніше.
Настя пішла, потім принесла тертку і Софія Петрівна ще раз оглянула рану. І ще раз легенько провела по ній долонею під ошелешеним Настиним позирком.
А через два дні Настя прибігла ще ошелешеніша і збентеженіша: рана, виявляється, зажила, геть зажила, гній витягнувся, тільки червонувата пляма на зап’ясті зосталася.
— Та ви-те, мауть, екстрасенс, Петрівно!
— Я?
— А чом би й ні?
Справді, чом би й ні? З цього випадку, з цього вигуку й почалася її слава. Стали йти односельчани, яким Настя розказала про чудодійне зцілення — у того наривчик, тому просто рука-нога болить, у того око сльозиться безперестанку, а гляньте-но, Петрівно. Софія Петрівна дивилася, торкалася болячок, артритних рук і ніг, бородавок і покручених пальців, і зробила несподіваний висновок, що їй це не тільки не бридко, а й є наче якась потреба у цьому торканні, щось наче тягне її руки до людських болячок. Болячок, які почали після тих доторків зникати. А тут через пару тижнів вона якось відчула ще дивніше бажання — навідатися до баби Пріськи Гапонихи. Та дізнатися хоча б, чи жива ще бабця, не скапаралася? Бабця була жива, але так само стогнала. У хаті стояв ще гірший, тяжчий сморід. І тут… Софія Петрівна відкинула ковдру й торкнулася висушених, жилавих, засмерджених ніг Гапонихи. Провела по них рукою — раз і вдруге. Трохи натисла, погладила.
— Що ви-те робите? — злякалася бабця.
— Нічого, нічого, — пробурмотіла Софія Петрівна. — Болять ноги?
— Та вже, знаїте, й не чую їх.
Софія Петрівна навіть не здивувалася, коли десь ще за тиждень дізналася — баба Пріська Гапониха вперше за чотири чи п’ять літ звелася на ноги й сама вийшла з хати.
До неї стали приїжджати й приходити люди з Волиці, Заточинців, дальших сіл. Софія Петрівна нікому не відмовляла. А Георгій Семенович потирав руки — накльовувалася не тільки дружинина слава, а й можливість заробити далеко не зайву копійчину. Та коли він завів мову про таксу за ту чи іншу болячку, з Софією Петрівною раптом стався напад істерики.
Щось їй підказувало: варто почати брати гроші, як… Як дар зникне. Ні, вона не відмовлялася од принесених молочка чи сметанки, кусня домашнього масла, шматка сала і навіть гривневої десятки, але тільки тоді, коли люди самі пропонували.
А десь перед Паскою сказала Софія Петрівна до чоловіка:
— Треба її по-людськи поховати.
— Кого?
— Ну, тую жінку. Родичку мою давню.
— Відьму? В тебе що — зовсім поїхало?
— Ми її поховаємо, — затято сказала Софія Петрівна. — Підозрюю, що вона була звичайною нещасною жінкою.