— У мене буде двоє синів, Іване Миколайовичу, — повідомляє й Зінаїда Антонівна.
— Ну! Ти ди!
І тут Іван, глянувши на живіт Зінаїди Антонівни:
— Зіно Тонівно, а мона, я їх послухаю? Тріньки.
— Можна, — посміхнулася майбутня мама.
Іван притулився вухом до живота. Тихо там, певно, сплять хлопаки. А мо’, чужого чоловіка злякалися? І все ж йому радісно на душі. Тому й каже ще одні несподівані слова:
— А можна, я їм вершика прочитаю? Напамнять.
— Вірша?
— Ага. Лепський віршик. Вони ж почують? Мо’, не сплять, тико стидаються чужого дєдька…
— Обов’язково почують, — ще ширше посміхається Зінаїда Антонівна. — Читайте, Іване Миколайовичу.
Іван прокашлюється і, нахилившись до живота, починає казати. Взагалі-то віршів він не любив. Жодного не пам’ятав, окрім цього. Якось до Волиці зайшов, до сестри. Давно то було, ще як найстарша його племянничка, Ліна, у школі вчилася, зовсім малою була. Ну, вона тоді на лавочці перед хатою сиділа й щось бубніла, заглядаючи в папірця. Іван і поінтересувався — що вчить? Виявилося — вірша, на канікули задали з позашкільної програми якось вірша вивчити. Ну, вона в шкільній бібліотеці в журналі й знайшла, переписала, от і вчить тепер. Іван: а прочитай мені вголос. Ліна подивилася здивовано — звідкіль, мовляв, інтерес до віршів? Али таки прочитала. Той вірш так сподобався Іванові, що він став його повторяти за Ліною. І таки завчив напам’ять. Не раз повторяв, навіть як на городі порався. Бо дуже вже чудний вірш. Наський, мона сказати. Потім забулося, а тепер, бач, згадалося. І Йван, нахилившись до живота своєї вчительки, продекламував:
— То я піду, Зінаїдо Антонівно? — сказав Іван, коли закінчив читання. — Я потому до вас направду прийду. Бо ж мама, певно, той… Волнуєця. Я ж перший раз свататися ходив.
— Ідіть, Іване Миколайовичу, — дозволила Зінаїда. — Хай не хвилюється ваша мама. Вітання їй.
Вона дивилася вслід чоловікові, що, як завше, перевальцем, виставивши наперед голову, розмахуючи руками, дибцяв сільською вулицею. Щемкий жаль підступав до горла, млоїло в грудях. Але чомусь було і радісно.
— На порозі студять нозі качка, місяць і сестричка, — несподівано повторила Зінаїда Антонівна і, нахилившись до живота: — Качка, місяць і сестричка… Чуєте, мої маленькі?
