Природно, що з самого ранку спекотного червневого дня містечко Ігнесфорт було переповнене репортерами й телеоператорами. Маєток-замок Таумі Ремпбелл розташовувався на невеличкому пагорбку, з якого, можна було уявити, відкривався чудовий краєвид на простори штату Нью-Джерсі, де поля сусідили з невеличкими лісками, з серпанком від передгір’я східного краю Аппалачів, а з іншого боку — безкраї океанські простори. Шоколадна тигриця — чорна пантера знала, де будувати собі маєток. Один із маєтків, бо ще мала будинок у Флориді, будинок-замок під Лондоном і розкішну дачу на улюбленому Лазуровому березі.
У натовпі, який зібрався на невеличкому, наче спеціально залишеному для них пустирі обіч маєтку, знаходився й Стенлі Кройберг, головний редактор «Splendor Star». Він вирішив прибути сам і побачити, що відбудеться. Загибель Натана Роуза, не тільки його підлеглого, найкращого журналіста його видання, а й давнього друга, вже кілька місяців не давала Стенлі спокою. Смерть Натана пекла йому, як рана, що вперто, незважаючи на час і ліки, не хоче загоїтись. Він не вірив, не міг повірити, що Натан покінчив життя самогубством, викинувшись із вікна нью-йоркського хмарочоса. Видиво друга, чиє тіло, геть розтрощене, лежить на асфальті, не раз і не два з’являлося за цей час перед його очима. Поставала їхня остання розмова й дивна розповідь Натана про загадкову історію з’яви на подіумі й піднесення Таумі Ремпбелл. Про його поїздку в містечко, де вона ніби навчалася (чи навчалася?) в коледжі. Історія потребувала завершення, могла стати вибухом бомби, але… Але Стенлі не міг і собі признатися, що він боїться. Боявся давати ходу справі. Боявся продовжувати журналістське розслідування. Дивний холодок поселився у нього за плечима, більше того — було відчуття постійної незримої присутності когось чужого, де б він не був: у редакції, вдома, навіть на світських раутах. Він міг їхати у машині й раптом відчути, що хтось є на задньому сидінні. Хтось ще один, крім нього. Він обертався й нікого, звісно, не бачив. Не бачив і в під’їзді будинку, де мав пристойну шестикімнатну квартиру. Часом йому здавалося, що хтось підходить, стоїть і дихає за дверима його редакторського кабінету. Але там сидить у приймальні його секретарка, першокласна красунечка (чого гріха таїти), його коханка Мері Кренсфорд.
«Яка дурня!» — думав Стенлі, але страх не минав.
Він не вірив у самогубство Натана, але поліція не знайшла слідів будь-чиєї присутності в кабінеті Роуза. Ніяких підозрілих відбитків пальців. Ніяких слідів боротьби.
— Що це там, Стенлі? — хтось торкнув тепер його за рукав.
— Де?
— Он там, за ажурною загорожею.
То питав знайомий репортер з «New York artistic tribune».[5]
— Напевне, вертолітний майданчик, — відповів Стенлі.
— То вона має ще й вертоліт, — сплюнув репортер.
— А чому б їй не мати?
— От сука!
«Може, й не сука, а… А хто тоді? Злочинниця, котра, налякана розслідуванням, про яке їй напевне доповіли, наказала котромусь із охоронців прибрати надто цікавого журналіста? Чи, може, найняла суперпрофесійного кілера, а то й кількох?»
Думки крутилися в голові Стенлі Кройберга. Над містечком обіч замку висіювало гаряче літнє сонце.
«Чи справді тут замішане оте таїтянське вуду-шмуду?» — думав далі Стенлі.
З маєтку вийшов кремезний молодик у костюмі кольору хакі і підняв руку. Журналістська братія притихла, тільки спалахи об’єктивів позмагалися з сонцем.