— А на чорта тобі ще дві хати? В тебе й так хата є. А мамуня твої помруть, царствіє небесное, то сам хазяїном будеш.
Іван завагався — казати чи не казати. Але надто думка йому свербіла.
— Тоді би в нашому селі було рівно сто хат.
— Сто хат? — Петро хитається. — Не врубався.
Бо так тико дев’яносто вісім, а було б сто, терпеливо вдався пояснювати Іван. Гарна і кругла цифра, хіба нє? І в газеті тоді б написали. Бо ж сто хат у селі, рівно сто хат. Ну, придурок, блін, сплюнув Петро і спитав: а міст через їхню річечку нащо? Вона ж курці по коліно, закачуй штани й переходь. Або до броду йди. Е, ти не понімаєш, взяв його за руку Іван, якби моста поставити, то всі хотіли б через нього перейти, такий би він красівий був, з поренжами, вигнутий. Іван такого на картинці бачив. А він, Іван, стояв би на березі й брав з людей гроші за перехід, недорого, по копійці, ну, може, по десять, щоб на пиво хватало.
Тут Петро зареготав. І став голосно казати всім, що цей пришелепкуватий Іван Панасчин видумав. Чоловіки сміялися і просилися в Івана, аби взяв охороняти моста, бо ще хтось вночі вкраде або розбере на дрова. Іван посміхався і відчував, як йому стає дедалі сумніше. От-от розплачеться. Він встав і пішов до виходу, лишивши недопите пиво і з десяток не з’їдених горішків.
Він ішов, і світ хитався. Не од випитого, а від того, що світ зрушився й кудись поплив. Не може бути добрим світ, у якому не можна збудувати гарного моста через річку. В якому село не дотягає навіть до ста хат. А як покійної Бадилихи хата зовсім розвалиться, тоді доведеться цілих три добудовувати. І хіба справедливо, що з нього сміються, а він таки навіть пива не допив? Кажуть, десь там, у городі є пиво на розлив з бочки. Іван би вельми хотів такого попробувати, бо в них тільки в блєшках. Та в районі він був лиш раз у житті. Як інвалідство йому виробляли. А який з нього інвалід? Ноги є, руки є, все справне, ну в голові мурахи ци то теї, таракани-тарабани, каже Нюрка, так їх ніхто не бачить, вони й не ворушаться, скільки б Іван не прислухався. Та він про те нікому не скаже, бо ще пенцію заберуть, а копійка Іванові не зашкодить. Да, а в районі більш не був, у тім місті на сирому тісті. Тако, окромля Кукурічок, ще у Волиці, сусідньому селі, де Нюрка-дзюрка живе, та в Липовицях, де старший брат Митько. Ну, Заточинці не щитаються, бо то ж зувсім близенько. Ото й весь Іванів світ.
Нюрка? Нюрка! Чого йому згадалася Нюрка?
Тут наче хто обухом гепнув по голові чи плечах. Щось він хотів од Нюрки, але що?
Іван поплентався далі, бо так і не зміг згадати. Сум і нудьга обкладали його дедалі дужче. Він знав: єдине, що може розрадити його — то кохана чорнотіла незнайомка. Швидше, швидше. Зрештою, він здався і побіг. Бо ж треба встигнути, доки на горищі геть не стемніло.
Він убіг на подвір’я, подякував долі, що мами нема, певно десь у хаті дрімає або до сусідки пошвендяла. Тихенько заліз на горище і вийняв з книжки фотографію. Останні косі зблиски променів падали крізь віконце на чорну дівчину, котра білозубо посміхалася. Іван притулив її до грудей. Та вкотре відчув, що його щастя не повне. Він же не знає, як її звати. Міг би піти до школи, спитати, али соромився. Вчительки напевне знають. Та й учні тепер грамотні. Али ж встидно питати.
І тут йому знову зашуміло в голові. Нюрчина Лінка вчиться десь там, у ніверситеті. Али ж Катруся, друга дочка, старша школярка, грамотна дівка, напевне, повинна знати. Авжеж, мусить, вона ненаші пісні слухає і фотки артистів збирає, Іван сам бачив.
Рішення прийшло миттєво. Іван хутко спустився по драбині на землю. Нічо вже його не могло спинити. На нього найшло те, що сусідка Ганна Драбенчиха, колишня колхозна бухгалтерка, називала дивним словом — одержимість. Він кинувся із двору.
Цілий вечір і півночі ішов Іван до Волиці, де жила Нюрка з сім’єю. Йшов, притискаючи до грудей фотографію із журналу. Спершу крізь село, потім лісовою дорогою, потім полем, а далі знову крізь ліс. Йому було страшно й холодно. Та знав — мусить дійти й спитати Катрусю, як ім’я тієї, що гріє йому серце. Вийшов і сховався за хмари щербатий місяць. Десь у лісі кричала, висіваючи дрижаки на Івановому тілі, сова. Пронизував тіло крізь благеньку курточку холодний весняний вітер, що зірвався опівночі. З тим вітром прилітали й хапали Івана за плечі невидимі волохаті звірі. І тоже реготали. Заплющував Іван очі й розплющував. І далі йшов. Кілька разів починав молитву та збивався, бо до пуття не знав слів. Нарешті перед Іваном забовваніли темні примари волицьких хат. Завалували пси. Він було спинився, та таки пошкандибав далі. Пси кілько разів обгавкували його, Іван піднімав ломаку й кричав: «Щоб вас холера взяла».