— Таке законне бажання посла, — відповідав Борис, хоч і сам майже нічого не розумів. Але заплачено, то й заплачено.
Він взагалі волів не задавати багато запитань, а оскільки йому знайшов цей підробіток приятель-журналіст, то нічим не переймався. Приватником-таксистом був лише другий рік, вибити ліцензію коштувало чимало часу, нервів і хабарів. До цього працював у патентному відділі одного науково-дослідного інституту (звідки й знання мови, яку на додачу до інститутських знань вивчив майже самотужки), потім після скорочення пізнав, що таке бути безробітним і продавцем на ринку. А тут, як мовиться, вороні, чи то пак таксисту, Бог послав шматочок сиру. Та ще й чималий, про який він, звісно, не скаже податківцям.
За Ковелем, об’їжджаючи який, Борис попередив, що до кордону лишається кілометрів шістдесят, Таумі стала пильніше придивлятися до назв населених пунктів. Борис називав їх, навіть пробував перекладати, як би це звучало англійською. Але чим далі, тим більше на зміну спокою, що досі огортав її, до Таумі приходив, стукав у скроні й серце відчай. Ніякого передчуття, куди їхати, у неї не було. Ніщо не підказувало, не підштовхувало.
«Що ж робити?» — спитала себе Таумі.
Вирішила — приїде куди завгодно й там спитає, чи не похована якась місцева відьма. Може, треба звернути кудись із цієї, хай і поганенької, але хоч віддалено схожої на справжню дорогу траси? І Таумі прийняла рішення: наступний поворот, дорога направо — їхня. Так і сказала Борисові.
— Окей, — згодився він.
Він і звернув, перепитавши: «Тут?» Таумі кивнула. Машина звернула з траси. Але більш-менш доброю дорога виявилася лише до найближчого села. Далі була трусанина по розбитій напівшосейці, бруківці. Кілька разів Борис запитливо обертався до Таумі. Вона жодного разу не їздила такою жахливою дорогою. З сумом дивилася на переважно бідні хатки, чимало з яких були явно покинуті своїми мешканцями і зяяли сліпими, вибитими вікнами, на замурзаних дітлахів обіч дороги з величезними баюрами, на журливі постаті зодягнутих у куфайки і «станіки» дідів і бабусь, що стояли біля хвірток, спершись на них або на костур.
«Кого і що виглядають ці люди?» — питала подумки Тумі.
А потім спитала і вголос.
— Можливо, свою долю, можливо… Бога, — відповів Борис і всміхнувся. — А може, посла миру ООН.
— Ви справді так вважаєте? — Таумі аж торкнула Бориса за плече.
— Даруйте, я пожартував, — чомусь злякався, судячи з голосу, таксист.
За четвертим селом по цій хисткій, трясовитій дорозі Таумі побачила дорожній знак зі стрілкою і написом. Спитала, що там написано.
— Кукурічки — сім кілометрів, — сказав Борис.
— А що таке — Куку… Кукур’їчки? — поцікавилася Таумі.
— Напевне, назва села, до якого сім кілометрів.
— А що означає — Кукур’їчки?
— Куроу,[10] — сказав Борис. — Від цього слова. Якби вам сказати… Пом’якшене, ніби дитяче значення. Мовби кукурікають маленькі півники.
— Поїхали в Кукур’їчки, — вирішила Таумі.
Борис слухняно зупинив і розвернув свого старенького перефарбованого «мерса». Та ледве вони проїхали якусь сотню метрів, як перед машиною промайнула сіра блискавка.
— Наrе![11] — по-дитячому захоплено вигукнула Таумі, аж Борис обернувся.
— Авжеж, хейє, — сказав. — Тут ще вони, виходить, залишилися.
Заєць зник у лісі.
«Це добрий знак», — подумала раптом Таумі.
А ще через кілометр-півтора вони побачили колючого клубка, який поволечки чалапав через дорогу. Довелося Борису різко гальмувати.
— Hedgehog![12] — заплескала в долоні Таумі. — Можна, я вийду?
— Звичайно.
Таумі вийшла і схилилася над колючим створінням, котре вмить перетворилося на справжній клубок з голок.
Непідробним захопленням світилися знамениті очі свавільниці Таумі. Вона навіть підняла руками в рукавичках їжачка. І подумала: це був би класний знімок. Таумі Ремпбелл з їжаком на долоні! Де ви, папараці? Треба було взяти, як вона могла не здогадатися взяти з собою фотоапарата? Втім, вона фотографувала тільки колись, у юності. Давно вже фотографували і тиражирували її світлини в різних ракурсах і позах, в різних місцях і країнах, на подіумі й поза ним, у містах і на морських узбережжях, в замках і біля підніжжя різноманітних пам’ятників. У розкішних сукнях і костюмах, напівроздягнуту, а то й зовсім голу. На її тіло, усмішку, погляди, жести полювали сотні, тисячі фотокамер. І ось вона просто стоїть з їжаком в руках. Просто стоїть серед чужого лісу, поряд з водієм таксі з доволі інтелігентним обличчям. А чи не взяти цього юкрейнського хедьтьхога з собою? Він би бігав по якомусь із її маєтків, скажімо, у Флориді, де живуть собаки, білки, мавпи, риби, навіть змії і крокодил, а їжака нема. Він би нагадував про цю далеку країну і цю лісову зустріч. А можна було б подарувати його Маріонеллі. Вона сентиментальна, її управителька.