— Ой, Іване, щось мені не віриться, що ти до Тама…
Іван так швидко побіг, підстрибуючи на ходу, що мамині слова не змогли залізти до його вух. Точніше, застрибнути на бігу. Особливо останні. Щось там про кашу у Йвановій голові та його даремну любов до учительки.
Ондечки й вона, Зіночка Антонівна, виходить зі школи з чорною пантерою. І пан директор Жорик Семенович, і його жінка.
«Я сплю», — подумав Іван.
І що б зробити, аби не просинатися, подумав далі.
Таумі підходила до шкільної хвіртки. Ворітець, що разів сотень дві-три (туди-сюди) скрипіли за день — натужно, зойками під руками малих халамидників.
«Коби ж то знаття, що приїде ця пані, ця маркізеля, — подумав Георгій Семенович, — то ж хіба б не пофарбували ворота? А тре, тре було ще перед першим вереснем».
Таумі наближалася до бідно вдягнутого чоловіка, котрий дивився на неї… Дивився на неї так, наче поглинав усю, й усю цілував, здавалося, не лише очима, а й усією своєю поставою — широко розкритим ротом, руками, торсом у костюмі з синтетичного матеріалу, що ніколи не м’явся і якого не треба було ніколи й прасувати. Таумі не раз бачила обожнювання в чоловічих очах — нею захоплювалися й мільярдери, й бідняки в африканських чи латиноамериканських містах — але такого сяйва захоплення й обожнюваності — наївного, начеб божевільного і в той же час такого, що брало її на крила — Таумі ще не бачила.
— Хто це? — спитала вона в Зінаїди.
— А, це той, ваш фанат у Кукурічках, — відповідала Зінаїда, — про якого я вам учора казала.
— О, як він дивиться! Що ж йому подарувати?
Таумі Ремпбелл мацнула до сумочки. Лишилася одна-єдина її маленька світлина. А поруч один з її талісманів — фігурка святого Ієроніма на колінах з піднятими над головою стуленими долонями рук… Таумі взяла й фотографію, і талісман — і простягла Іванові. Іван спочатку аж сахнувся, а потім жадібно схопив обидві речі. Цілий потік англійських слів ринув з його вуст. Слів, які він прагнув запам’ятати за ці місяці навчання.
— Lose… lord… girl… love… lullaby… braid… brave… meagre… purer… smile… mirror…[14]
І ще багато говорив-промовляв Іван, обличчя його натхненно світилося.
— Що він каже? — спитала Таумі у Зінаїди. — Що каже цей чоловік? Чому цей потік слів? Що він означає?
— Він радий вас бачити, — відповіла Зінаїда. — Дуже радий. Тому так багато слів.
— Він адекватний? — голос у Таумі був трохи зляканим.
— Абсолютно, — сказала Зіна. — Він абсолютно адекватний, міс Таумі. Більше грає. Такого собі Keak-minded.[15] Imbecile.
По правді, Зінаїда Антонівна сама не була впевнена у повній адекватності Івана. Особливо сьогодні, в цей момент, перед Таумі Ремпбелл. Але вона хотіла, дуже хотіла допомогти Іванові. Навіщось хотіла.
«Він же мене порятував», — подумала Зінаїда на своє виправдання.
Іван у цей момент, завершивши нарешті свій англійський словесно-проносний потік, бухнувся перед Таумі на коліна й припав лобом до землі.
— Що мені робити? — спитала Таумі Зінаїду. — Це що, такий місцевий ритуал?
— Так, — несподівано для самої себе підтвердила Зінаїда. — Це такий ритуал. Дайте йому поцілувати свій чобіток.
Таумі ткнула чобіток Іванові під носа. Іван звів очі, в яких світилося непідробне захоплення впереміш із здивуванням. І він справді цьомнув чобіток — раз, вдруге і втретє.
— Що далі? — спитала Таумі.
— Далі поїдемо на те перехрестя, де похована відьма, велика місцева мамба. Ну, а цього чоловіка треба взяти, я гадаю, з собою. До того ж, за місцевим повір’ям, відьми бояться юродивих.
— То він таки юродивий? — Таумі.
Зінаїда усміхнулася й нічого не відповіла. Вони пішли до машини. Іван сів ззаду якраз за Таумі. Він був на сьомому небі від щастя. Зінаїда мало не силою заштовхала й Софію Петрівну.
— Ну, подруго, розказуй про своє відьомське кодло, — сказала Зінаїда в машині.
А що розказувати, відповіла Софія Петрівна. Ну, якась далека наша родова попередниця справді мала славу відьми. І була забита чи то спалена.
— І все?
Ну, не все, сказала Софія Петрівна. Дитину її врятував пан чи панський управитель. Чи вчитель, Господи Боже мій, та ж то давно так було, що не мохом, а моховиськом поросло. Ну, смутні, мов крізь туман просіяні, якісь родові перекази. Я сама недавно од матері довідалася. Вона, як ішла жити до сестри у Лісники, що за Волицею, то мені передала одну річ. Казала, родовий наче скарб. Берегти його треба й ні в якім разі не продавати. Я навіть своєму Жорі не показала. Він у мене ні в які прикмети й забобони не вірить. То міг би відразу загнати. А мама казала, що треба її берегти, бо, як тільки зникне — чи вкраде хтось, чи продати, — рід припиниться.
14
Втрачати… пан… дівчина… кохання… колискова пісня… коса… хоробрий… убогий… чистий… усміхатися (