— Ти диви, яка потайна в мене жінка, — Георгій Семенович, що вів «Фольксваген» лісовою дорогою, аж присвиснув. — І що ж то за річ така? Амулет, намисто?
— Золота пластина. Ну, такий трикутник начеб.
— Золота? Із справжнього золота?
— Та напевне.
— І велика?
— Ну, на моїй долоні не вміщується.
— Твою маму, — сказав Георгій Семенович і покосився на Таумі. — Вдома, можна сказати, скарб лежить, а ми собі скніємо. Нє, подруго, пустимо в діло твою пластину.
— Нізащо, — голос Софії Петрівни став крижаним.
— Нізащо?
— Навіть якщо катуватимеш. Я ще пожити хочу. І щоб діти наші жили. Внуків хочу мати.
Зінаїда подумала, що в цей момент Софія Петрівна схожа на Жанну дАрк, яку ведуть на вогнище. Чи ту ж відьму, котра відмовляється зректися своїх чар. Або визнати себе відьмою. Зінаїда посміхнулася. Бо зрозуміла, що мир у сімействі пані директорової остаточно порушений. Розрушений. І буде розхитуватися далі. Доки остаточно не обвалиться або доки Георгій Семенович не знайде тієї пластини. І вона вирішила: після повернення в село Софія мусить її показати.
Тим часом Іван кайфував. Він-бо вдихав неймовірні пахощі волосся Таумі. Її шиї, що ледь визирала з-під курточки. Якщо на землі існував рай, то в ці хвилини він жив у раю. Він летів над цією землею, над лісом, навіть над хмарами. Він був сам небожителем, адже тільки вони мають право на таке неймовірне щастя. У цей же час Таумі морщилася од гострого запаху Іванового одеколону.
Нарешті компанія з трьох жінок і двох чоловіків прибула на заповітне перехрестя. Про що й сповістила Зінаїда Таумі. Втім, вона сама ніколи тут не була. Зате, як виявилося, була Софія Петрівна. Бо ж саме вона сказала чоловікові чарівні слова:
— Спинися. Здається, тут.
Дами і менщизни, кобіти і двоє таких різних чоловіків вийшли з машини. Над лісом котилися сірі осінні хмари. Дув доволі прохолодний вітер. На перехресті двох лісових доріг лежав ледь жовтуватий поліський пісок, крізь який пробивалася пожухла трава.
— Оце те саме місце, де похована ваша велика мамба? — розчаровано спитала Таумі.
— Очевидно, так, — відказала Зінаїда.
«Якби не помер цей старий придурок, невже справді мені довелося б розкопувати тут землю і діставати череп?» — подумала Таумі Ремпбелл.
— Я знаю, тут була похована відьма, — раптом сказав Іван.
— Тобі хтось про це розказував? — спитала одразу Зінаїда.
Іван соромливо опустив очі. Потім вирішив, що не треба приховувати того, що сталося колись. Він шморгнув носом і сказав:
— Бачите, той, як його… Ну, мені Борик Федьків сказав, що я можу стати розумнішим. Не таким придурком… Що в мене того, ну того… — Він згадував слово і нарешті згадав. — Що лою в голові побільшає. Якщо я, той… Якщо вночі сам викопаю череп відьми. Ну і я…
— Ти викопав череп?
Зінаїда це навіть не вигукнула, а швидше зойкнула.
— Так, — засоромлено підтвердив Іван. — Мені… Мені було вельми страшно… Тієї ночі тико місяць світив і то не всіди… Бо ж хмарно було… І вітер у лісі вив та й тая, совиця, кричєла. Ну, я ще пса сусіцького з собою покликав. Тико він втік з цього місця, як я став копати… Та я… Я таки викопав того черепа… І з собою забрав, а місце зновика землею засипав…
Іван схлипнув, і з його очей потекли рясні сльози.
— Мине… Мине… Борик обманив… Обдурив… Бо скільки я той череп ни тримав і які слова ни промовлєв, а зостався таким, як був… Господи мій миленький, — він хлипав і витирав сльози, — же тико хотів стати, як усі людоньки. Як людиночки наші…
— Що він каже? Чому плаче? — спитала, звісно, англійською, Таумі.
Коли Зінаїда переклала, Таумі раптом також затрусилася. На якусь мить їй здалося, що перед нею розступилася, розверзлася земля й вона бачить під собою безодню. В цю безодню летів увесь її світ. Її дотеперішнє життя й уявлення про цей світ.
— Why? — простогнала Таумі. — What for?[16]
Зінаїда здивовано озирнулася на гостю, і цієї миті їй стало також страшно. Вона побачила нещасного Івана, з якого насміявся цей бевзь, Борис Тищук, тут вночі, посеред лісу, на заклятому перехресті. Івана, який розкопував могилу відьми, аби дістати її череп.
«Він схотів бути розумнішим, таким, як всі, — подумала Зінаїда, і в неї стали підкошуватися ноги. — Хоч би не впасти, Господи… Я підозрювала, що він усвідомлює свою інакшість, але… Як же йому живеться на цьому світі?»
— Спитайте, де він подів черепа, — сказала Таумі. — Де зараз той череп?