— Чому ж ви, — каже вона, — не повідомите про це гетьмана? Ви ж його приятель!
— Не можу, мушу мовчати, — відповів Шереметьєв.
Коли Орлик скінчив читати, Мазепа забрав слово:
— Знаю, що вони підготовляють проти мене і проти нас усіх. Вони хотять зробити мене цісарським князем (і справді, у віденських архівах існує княжа грамота з гербом Мазепи, прецікавий документ не використаний з огляду на дальші події), хотять скасувати козацьких старшин, прилучити до себе наші міста і наслати до них своїх воєводів. Якщо почнемо супротивлятися їхнім планам, тоді вони гадають прогнати нас до Польщі і заселити Україну москалями. Ви чули на останньому бенкеті слова Меншикова. Я знаю, що він прохав царя надати йому чернигівське князівство, яке він уважає першим ступенем до становища гетьмана. Знаю ще й те, що цар, почуваючи небезпеку, запропонував нашу Україну одному англійському лордові Мальбору. Відтепер наша країна засуджена на те, щоб нею правив чужинець, москаль або англієць. Боже, визволи нас від москалів!
Представники козацтва відповіли на цю промову вигуками гніву та ненависті. Вони гукали всі нараз.
— Чому ж ти нічого не робиш, гетьмане?
— Чи ти не наш провідник?
— Чи козацькі шаблі не гострі?
— Чи нема у наших набійницях олова? Мазепа встав і сказав Орликові тільки одно:
— Орлику, напиши Дольській лист із подякою за цінну дружню раду.
Козаки вийшли, а Мазепа лишився сам у задумі. Недалеко було до розв'язки цієї притаєної трагедії.
Тоді як на Україні становище так змінилось, інші події, не менше важні, зміняли перспективи європейської політики.
У цьому ж році 1706 Карло XII рішив надобре покінчити з Августом Саським. З своєю славною армією, що нагадувала монастирський чин, де вояки щодня молились і читали Біблію, він рушив на Саксонію, рідну спадщину Августа. Одночасно видав другий маніфест, заявляючи, що йде війною тільки проти самого електора і обіцяє, що нічого не змінить у складній будові св. Імперії, як вона існує, від вестфальських договорів. Август був тоді на Литві і не лишив у Саксонії війська, тому прохав миру. Умови Карпа XII були важкі. Саський електор повинен був зріктися польської корони і вимовити свій союз Петрові. Саксонець крутив, швед був невблаганний. Август, бачачи, що справа безнадійна, рішив вислати до ворога нового посла — свою любку Августу Кенігсмарк, чудово-привабливу жінку, маму Маврикія Саксонського, майбутнього переможця з-під Фонтене. Карло, чистий лицар, якому ні одна жінка не нарушила ще спокою і який заслужив на назву «непорочного короля» більш як Людвик баварський, відвернувся від чарівної Аврори. Вольтер у своїй Pucelle звеличив на свій лад цю подію:
Армія Карла XII йшла вперед, і 1 вересня Ляйпціг упав. Август Саський програв до решти справу. Його делегати підписали 14 вересня у замку Альтранштадт справжній абдикаційний мир: Август зрікся польського престола, звільнив своїх підданих від присяги на вірність, визнавав королем Станіслава Лєщинського і зривав із царем. Тріумф Карла XII був повний. Франція, що сама почала т. зв. суксеційну іспанську війну під наступом могутньої коаліції, складеної із імператора Англії та майже всієї Європи, ледви дихала. Вона програла дві битви під Гохштедт і Раміліе. Шведські перемоги, за якими Версаль стежив завсіди із симпатією, прийшли саме на час як диверсія.
Від часів Рішельє Москву вважали за одного із головних ворогів Франції. Напередодні битви під Нарвою Людовик XVI писав: «Я покладу край московській амбіції». Його представник у Варшаві Балюз так само роз'яснював поразку Августа Саського: «Шведський король працює на користь його королівської величності французького короля, коли побиває саксонського електора, імператорського та царського союзника».
Балюз, відвідавши у 1704 р. Москву, вертався через Україну, де гостював у Мазепи.
Ось що пише Балюз у листі до одного із своїх кревників: «З Московщини я поїхав на Україну у край козаків і був кілька день гостем володаря Мазепи, що має там найвищу владу. Я мав до нього лист від канцлера московського. На кордонах України мене зустріла почесна козацька варта і з великою шаною ввела до міста Батурина, де в замку править володар Мазепа. Колись він, хоча козацького походження, але із славного шляхетського роду, мав придворну рангу при королі Казимирі. Мій батько знався з ним добре, навіть у молодечі роки я бачив пана Мазепу, гарного і стрункого, при дворі.
Знаючи добре, що найвищі почести зміняють людей і що не завсіди обережно пригадувати високим достойникам їхню молодість, я, прибувши до Батурина, привітав володаря якомога найчемніше, як личить його ранзі, нічого не згадуючи про минуле. Проте він сам спитав мене, чи не буду я сином Антуана Балюза (Батько Балюза, Антуан, приїхав у Польщу у почоті королеви Марії Луїзи 5 грудня 1648. В Антуана Балюза в Варшаві народився син Жан Казимір, автор цього листа). Діставши від мене притакливу відповідь, володар Мазепа виявив у найприхильнішій формі своє задоволення, що його прехристиянська величність (Людовик XIV) має своїм представником сина його давнього приятеля. Пан Мазепа сам згадав свою молодість і що бачив мене не раз у Кракові, а потім, зітхнувши, промовив: «Eheu! fugaces Labuntur anni».
Він назагал любить прикрашувати свою розмову латинськими висловами, а як прегарний знавець цієї мови може бути суперником наших найкращих отців єзуїтів. Його мова взагалі добірна і вибаглива, правда, якщо взагалі розмовляє, бо більше воліє мовчати і слухати інших.
При його дворі є два лікарі німці, з якими Мазепа розмовляє їхньою мовою, а з майстрами італійцями, яких у гетьманській резиденції є кілька, говорить по-італійськи. Я розмовляв з володарем України польською і латинською мовою, бо він запевняв мене, що недобре володіє французькою, хоча у молоді роки відвідав Париж і південну Францію, був навіть на прийнятті в Луврі, коли святкували Піренейський мир (1659 р.). Не знаю тільки, чи в цьому твердженні нема якоїсь особливої причини, бо я сам бачив у цього мудрого володаря французькі та голландські газети.
Володар Мазепа вже поважного віку, з яких десять років старший від мене; вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі і білі, як у жінки, тіло його міцніше від тіла німецького рейтера й їздець з нього знаменитий.
Його дуже поважають у козацькій країні, де народ назагал свободолюбивий і гордий і мало любить тих, що ним володіють. Мазепа притягнув до себе козаків твердою владою, великою військовою сміливістю і пишними бенкетами для козацької старшини у своїй резиденції. Я був свідком одного такого бенкету, в якому багато дечого на польський лад.
Розмова з володарем вельми приємна тим, що він має великій досвід у політиці; у протилежності до москалів він слідкує і знає, що діється у чужих країнах. Він показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, яку бачив я в світі, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видно латинські книжки.
Кілька разів я вельми обережно зводив розмову на сучасну політичну кон'юнктуру, але мушу признати, що від цього володаря не міг я нічого певного витягнути. Він належить до тих людей, що воліють або зовсім мовчати, або говорити і не казати. Все ж гадаю, що ледви чи він любить московського царя, бо не сказав ні слова, коли я жалувався на московське життя. Зате щодо польської корони пан Мазепа не затаїв, що вона іде за прикладом давнього Риму до занепаду. Про шведського короля говорив з пошаною, але вважає його занадто молодим. Особливо було мені приємне почуття пошани, яке володар Мазепа виявив до особи Його Величності (Людовика XIV), про якого багато мене розпитував і якому прохав мене засвідчити свою пошану і відданість. Це не звичайна чемність, питома п. Мазепі, але відповідає дійсності: в залі його резиденції, де висять портрети чужоземних монархів, на найвиднішому місці знаходиться гарний портрет Його Величності. Там же, але на менше видному місці, я бачив портрети Цісаря, Султана, польського Короля та інших володарів (Уже по виході у світ французького оригіналу «Мазепи» один з її авторів, Ілько Борщак, віднайшов у рукописному відділі паризької Національної Бібліотеки (Fonds Baluze, vol. CCLI) цей документ, що освітлює перебування Балюза у Мазепи.)».