8. Гетьман погрожував, що хто-небудь буде проти здійснення його планів, тому зріже голову.
9. Одного разу, коли Мазепа обідав у Кочубея, після тосту внесеного на його честь як гостя, відповів він меланхолійно: «Що це за потіха для мене жити у вічній небезпеці? Чи не є я як віл, який у кожній хвилині жде на удар довбнею?» І тоді почав він вихвалювати гетьмана Виговського і Брюховецького, славних тим, що пробували скинути московське ярмо. Відтак, звертаючися до жінки Кочубея, сказав: «Я теж подумав би про нашу свободу, але ніхто не хоче мені помогти, а твій чоловік іще менше як інші».
10. Одного разу гетьман, звертаючися у Києві до полковників, сказав так: «Коли є хто між вами, може, такий, який гадає, що хочу передати гетьманську булаву Войнаровському, то помиляється. Ви, панове, будете мати повну волю вибрати одного з-поміж вас, Войнаровський не потребує цього, щоб жити в ріднім гнізді. А я готовий передати вам своє становище». Коли полковники протестували, кажучи: «Нехай Бог вас боронить від такого бажання», Мазепа додав: «Коли нині є між вами бодай один, який може спасти батьківщину, я передав би йому її в опіку. Але коли ви лишаєте цей тягар на моїх плечах, слухайте мене і йдіть за мною!»
11. Гетьман перешкоджав усіма засобами шлюбам між росіянами і українцями.
12. Коли раз хтось нарікав на татар. Мазепа відповів: «Залишіть їх у спокою! Вони небавом стануть нам у пригоді!»
До цього меморіалу Кочубей приложив копію народної думи, складеної Мазепою 30 літ тому.
Акт обвинувачення був точний і мав чималий фактичний матеріал. Але царські міністри занадто дружили з Мазепою, який впливав на них своїм чаром навіть на віддалі і вони не могли піти за Кочубеєм. Під претекстом, що деякі подробиці у зізнаннях суперечні, взяли полковника Іскру на муки. Він швидко захитався в своїй обороні і заявив:
«Я ніколи не знав нічого про зраду Мазепи, хіба від Кочубея».
Судді стали певніші у своєму слідстві. Вони видали наказ випитати муками головного обвинуватця. Заки кати ще зближалися до Кочубея, він перестав володіти собою: «Признаю, — сказав він, — що з ненависти до Мазепи я видумав усю цю історію, щоб помститись за образу, заподіяну моїй рідні». Та було запізно, муки почались: Кочубея вдарили п'ятикратне страшним кнутом, якого тоді ще на Україні не знали. Тоді як старець стогнав під ударами, міністри глузували: «Чи не придумав ти тієї інтриги в інтересі шведів, щоб позбутися вірного гетьмана і на його місце посадити другого, доступнішого для намови ворога?»
Кочубей серед стогонів повторив свою відповідь. Ніхто, крім Іскри, не знав про його доноси. І нічого більше не могли від нього довідатись.
30 квітня обвинувачених вислали до Смоленська. У справозданні, висланім до царя, Головкін і Шафіров домагались кари смерті для Кочубея та Іскри і заслання для їхніх спільників. Та Петро, вважаючи своїх міністрів занадто слабкими, домагався нових мук. Головкін надаремне запевнював його, що старий Кочубей не видержить їх. Нещасливих привезли знову до Вітебська 28 травня і піддали новим страшним знущанням. Писарі Преображенського Приказу записали лаконічно: «Кочубей 3 удари, Іскра 6, піп Святайло 20, сотник Кованько 14».
Стіни кімнати знущань були вкриті кров'ю, жорстокість була зайва. Обвинувачені не мали з чого сповідатися. «Ах, кричав сотник Кованько, московський кнут такий приємний, що варт би робити з нього дарунок жіноцтву!»
Цей гіркий глум був натяком на жінку Кочубея, що спонукала його до цього вчинку і вела всю інтригу. Священик Святайло ревів: «Нехай їх чорти візьмуть! Коли вже вони перестануть писати на наших плечах?»
Накінець в'язнів скували і відіслали через Дніпро до Мазепи, до його головної квартири у Борщагівці, біля Білої Церкви, куди вони приїхали 1708 р. Гетьман міг їх помилувати, але час не був пригожий на ласку. Зраджений змовник і розчарований коханець виявив себе невблаганним.
Три дні пізніше виконали присуд перед фронтом війська в приявності величезної юрби, бо Мазепа любив впливати на уяву своєю владою і могутністю.
На степі вставав досвіток прозорим, погідним липневим ранком. Появилася гетьманська варта, що оперізувала засуджених, яких священик потішав на останню дорогу. Писар прочитав присуд, пригадуючи злочини донощиків. Ударили барабани, і засуджені похоронною ходою ввійшли по сходах шибениці. Станувши при помічниках ката, Іскра і Кочубей похилили голови на колоди. Два блиски сталевого топора, два глухі удари, дві голови впали на дошки, вогкі від ранньої роси…
Юрба розходилася поволі, подаючи собі коментарі до події. Повітря було тихе, небо чисте, непереможний гетьман на вершку своєї слави. Ніщо не віщувало бурі, яка збиралася над Україною, бурі, яка три місяці пізніше мала змести Мазепу з його щастям…
IV. МАЗЕПА І КАРЛО XII
Kоли голови Іскри і Кочубея впали під катівським топором, козацька старшина почала щораз більше наставати на Мазепу, запевняючи його у своїй вірності, щоб він якнайскорше покінчив з ворогами народу. Вони присягалися, що будуть боронити з ним аж до смерті честі, прав і вольностей України. Орлик і Войнаровський знали, що гетьман має зв'язки з Карлом XII. Мазепа, навчений історією Кочубея, приймав усі протести і заяви вірності, не рішаючись відкрити своєї маски.
Полковники з Миргорода, Прилук, Лубнів, Апостол, Горленко і Зеленський прийшли одного дня до нього з генеральним обозним Ломиковським, хотячи зв'язати з ним свою долю святочною присягою: «Напишіть самі текст цієї присяги, — відповів гетьман, — я зроблю все, що ви хочете». Ломиковський зредагував формулу. Мазепа подумав над нею, змінив кілька висловів і казав своїм довіреним присягнути на хрест. Після цього склав сам присягу. Змовники зобов'язалися, коли тільки обставини на це дозволять, з'єднатись з Карлом XII проти московського царя, щоб забезпечити Україні повну самостійність.
Від Мазепи до Карла XII їздили таємні амбасадори під найрізнороднішими одягами. Ці переговори закінчились таємною умовою, підписаною між королем «шведів, готів і вандалів і гетьманом України». Між шведами сам прем'єр-міністр князь Піпер знав про це; між українцями, може, знав про це Орлик. Цей акт згинув без сумніву біля Полтави у пожежі шведських архівів, і Петро шукав за ним надаремне. Історики мусили би щодо цього пункту на завсіди битися у неперевірених гіпотезах, якби сім літ тому нам не удалось відкрити в архівах замку Дентевіль біля Шомон рукопису Орлика під заголовком De' duction des droits de I'Ukraine (Найшов це Ілля Борщак. Оригінал і переклад видрукувані у «Старій Україні», Львів, 1925.).
Довіреник і продовжник праці Мазепи Орлик наводить у своїй Дедукції прав України 6 статей договору, підписаного між Карлом XII і Україною.
Ст. І. — Його Королівська Величність зобов'язується боронити Україну і частину Краю козаків, приєднаного до неї, і післати туди негайно на поміч війська, коли це буде необхідним або коли князь
(Мазепа) і Генеральна Рада будуть цього підмагатись. Ці війська, ввійшовши в край, будуть під командою шведських генералів. Та як довго будуть їх там уживати, його Величність передасть їх під провід князя або його наслідників, а вони будуть уживати їх так довго, як довго бачитимуть у цьому потребу. Його Королівська Величність буде оплачувати їх, а козаки постачати їм харчі.
Ст. II. — Все те, що буде завойоване на давніх московських володіннях, належатиме згідно з правом воєнним до того, хто займе це як переможець. Та все те, що буде признане як колишня власність українського народу, буде передане або збережене для українського князівства.
Ст. III. — Український князь і Генеральна Рада будуть панувати надалі згідно з правом, яким користувалися досі на всьому просторі князівства і частин, до нього приєднаних.
Ст. IV. — Іванові Мазепі, законному князеві, ніяким робом не будуть перешкоджати у володінні цим князівством. Після його смерті, яка, як надіємося, не прийде швидко, буде забезпечена свобода для українських земель, згідно з її правами і давніми законами.
Ст. V. — Що торкається гербу і титулу українського князя, то не буде ніяких змін у досі прийнятих звичаях. Його Королівська Величність не зможе засвоїти собі того титулу ані того гербу.