«Десь у 1929 р. один видатний французький критик, що кермував і кермує досі великим столітнім видавництвом, а також редагує великий паризький журнал, запропонував нам написати «Життєпис Мазепи» для його збірки «Романізованих життєписів». Спокуса була досить велика, щоб відмовитись, і впродовж літа 1930 р. книжка була написана, (Очевидячки за зміст і форму відповідає автор цих рядків; наш співробітник француз зробив тільки остаточну редакцію мови).
Взимку 1930 року я надіслав рукопис редакторові збірки. Не проминуло й тижня, як я одержав від нього вельми прихильного листа, в якому редактор згори згоджувався взяти до друку книжку, але «задля більшого її успіху в читачів та задля того, щоб книжка не відрізнялася разючо від інших книжок збірки», він пропонував «деякі незначні зміни»… Бодай деякі з цих «змін» варто тут для цікавости подати… Говорячи про часи «Руїни», ми подали «Думу» Мазепи «Всі покою щиро прагнуть…», кажучи, що хоч «Дума» ця пізнішого походження, але «можна припустити, що такі ідеї кружляли вже в молодого Мазепи. Нехай читач розгорне «Vie de Mazeppa», й він побачить, як редактор збірки переробив нашу думку. Задля такого ж «ефекту» Пасек зробився «могутнім вельможею». Мазепа рятував Яна-Казиміра, Львів був здобутий Хмельницьким, Павло Алепський зробився «сучасником» Мазепи…
Покійна моя дружина, мій французький співробітник і д-р В. Панейко радили мені погодитися на «зміни», бо ледве чи буде інша нагода спопуляризувати постать Мазепи на Заході тощо. Я згодився.
Треба визнати, що в розумінні «ефекту» мій цензор мав цілковиту рацію. В моєму архіві є 60 рецензій лише паризьких газет і журналів (майже всі прихильні), в архіві видавництва — їх до 150 (більшість походить з провінції). Як і казав мій цензор, жодний француз не зауважив його «змін». Тому, — додамо ми, — що нема у Франції нікого, хто знайомився б з Мазепою за першорядними джерелами…
До слова, українське видання цієї книжки вийшло не з моєї ініціативи. На скитальщині мусять бути ще особи, що могли б засвідчити, як я не хотів видавати «Життєпис Мазепи» українською мовою. І знову, як мої паризькі радники 1930 р., львов'яни вдалися до мого «патріотизму» і т. ін.
Все ж таки в українському виданні я встиг випустити передмову й деякі «зміни» мого французького редактора, зрештою, дуже милої людини й мого приятеля. Він і досі певний, що мав рацію; тому, коли в нас про це іноді починаються розмови, він весело відповідає:
— Переможця не судять, а «Життєпис Мазепи» під видавничим оглядом була повна перемога!..»
Сергій БІЛОКІНЬ