Федір Сукін був на клас молодший за Івана Петровича. Безсилий подолати науку, він потребував репетитора і директор порадив Сукіну-батькові взяти Івана Петровича.
Івана Петровича пригнітила розкіш помешкання, колосальне утримання — двадцять п'ять карбованців на місяць — і дивовижний блідо-жовтий чай, що ним що-дня частували його підчас лекції у Сукіна.
Проте він дуже швидко зробив оцінку свого учня і зневажав його зі всією щирістю, на що учень відповідав цілковитою взаємністю...
З кожним написаним рядком я переконуюсь все більше, яке складне завдання я взяв на себе, зважившись написати історію життя однієї людини. Людські життя так тісно переплітаються між собою в своїх шляхах і ці сплетіння підлягають таким складним і непередбаченим випадковостям, що відокремити нитку життя однієї людини з цього неймовірно заплутаного клубка абсолютно неможливо. Неминуче доводиться зачіпати й витягувати більшою чи меншою мірою і инші нитки і деякі з них доводиться обривати.
Іван Петрович ніколи не знав ні графа Езельсберга, ні її ясновельможности його удови, ні Костя Степановича пана Потєєва, ані кішечки Сюсі. Але всі вони визначили життя Феліс, а її життя, хоч і на короткий час, але дуже тісно переплелося з долею Івана Петровича й залишило на душі його глибокий слід, що не зник ніколи. Кішечка Сюся також була одною з причин, що обумовила таким чином великі події в житті Івана Петровича, і тому й вона мусить увійти в його історію. І кожен з нас, коли придивитися уважно, може чимало знайти отаких кішечок Сюсь, йому відомих, а ще більше з них — лишаються невідомими...
Іван Петрович, блискуче закінчивши цього року свою реальну школу, потрапив на літо в родину дідичів, в маєток, як репетитор двох оболтусів, — гімназиста років вісімнадцяти й гімназистки років шістнадцяти. Івану Петровичу було сімнадцять років, але на вигляд він здавався молодшим, і це примушувало його потай страждати й компенсувати цю уявлену молодість особливою солідністю поведінки.
Оболтус гімназистка кокетувала з Іваном Петровичем і зовні подобалась йому, але непереможна огидливість, яку викликала в ньому її глупота, нищила будь-яку можливість будь-якої близькости. Іван Петрович був сухий, холодний, діловитий — і учениця швидко його зненавиділа.
Оболтус-гімназист, безнадійно безсилий в царині наук, де господарем себе відчував Іван Петрович, був зате хорошим фахівцем в справах, узаконених звичаями розваг молодих поміщицьких синків. Простодушно побоюючись Івана Петровича, дорослий юнак не раз домагався спокусити цими розвагами свого вчителя. Спроби ці не мали наслідків, не зважаючи на старанну підготовку, тому, що Іван Петрович, залишаючись на самоті з сільською спокусницею, кожного разу ніяковів, замикався в собі, соромився своїх бажань, що инколи мимохіть прокидалися в ньому, йому неприємна була примітивна активність підготованої спокусниці і кожного разу він — більш-менш швидко, але обов'язково — тікав.
По таких випадках його напосідала чудна мішанина відчуттів: огидливість, сором, збудження, що прокидалося від спогадів про подробиці пригоди, задоволення з власної витривалости й мимовільний жаль за невикористаними можливостями, що його він не міг приховати від себе.
Крім того, цілком зрозуміло, що такі експерименти лишили слід на всій психіці Івана Петровича, загостривши й конкретніше визначивши ті невиразні поривання до незнаного кохання, на які так багаті ці роки життя людини.
До того, як їхати до Москви, де Іван Петрович вирішив учитися надалі, він на декілька день заїхав до Київа.
Того часу улюбленим місцем прогулянок середнєшкільної молоди був Миколаївський сад проти університету. Серед саду на високому гранитовому цоколі стояла двохсажнева бронзова фігура Миколи І, одягненого в довгополий мундир. Фігура була показна й монументальна. Права рука фігури була засунута під борт мундира, а ліва вільно бовталась.
Внизу біля пам'ятника на круглій площадці що-вечора стояв завжди той самий городовик на прізвище Карюк.
Він на небагато був нижчий за Миколу І і одягнений був у довгополу шинелю. Права рука городовика була засунута під борт шинелі, а ліва не бовталась вільно, а завжди лежала на шаблюці не дозволяючи бовтатись і їй. Вуса в городовика були значно ефектніші за Миколини. Пухнаті й руді вони не потребували допомоги підвусників і вільно та пишно виходили по обидва боки далеко за межі фізіономії, на ґрунті якої зростали.