Якось увечері в парку він зустрів Анатолія Лопухова. Це був середній на зріст, широкоплечий юнак, з вузькими, але швидкими очима, світлим, зачесаним набік неслухняним чубом, з широкою усмішкою, від якої з'являються невеликі ямочки на щоках. Він підійшов до Земнухова першим і, задоволений, простягнув руку:
– Здрастуй!
– Здрастуй! Ти поспішаєш кудись?
– Ні, просто вирішив прогулятися, більше ж нікуди піти.
Вони пішли поруч.
– А ці,- Анатолій кивнув убік від алеї, де чорніли силуети вантажних машин і самотньо стояв вартовий,- поводять себе як господарі, забирають ні за що людей… Нічого розумнішого не знайшли, як вирубувати парк і закопувати тут машини та бочки з пальним. Хіба їм шкода? Чуже для них це, тому вони так легко і знищують все навколо.
– Я відчуваю, тобі нова влада не дуже сподобалася,- з усмішкою сказав Земнухов.
– Можна подумати, що тобі вона припала до смаку? – запитанням відповів Анатолій.
– Та й мені вона не до смаку. Кому вона може сподобатись? Але мені і та влада не подобалась,- спокійно зауважив Ваня.
– Яка та? – здивувався Анатолій.
– Радянська,- спокійно уточнив Ваня. Анатолій зупинився і подивився йому в лице, ніби бажаючи переконатися, чи той не збожеволів.
Спокійне, розумне лице Земнухова було, як і раніше, таким же суворим і серйозним. Лише десь у куточках губ заховалася невидима для звичайного спостерігача усмішка. її не помітив навіть Толя. Він так і залишився стояти, не розуміючи, що слід відповісти.
– А яка ж тобі подобається? – трохи годом запитав він, внутрішньо розуміючи, що Ваня хитрує. «Здорово ховає свої думки, молодець!»
Сумніватися в чесності Вані Анатолій не міг, бо він добре знав Земнухова по школі.
– Пам'ятаєш, як на уроках історії ми вивчали період громадянської війни, коли наш український народ боровся за самостійну Україну? – нагадав Баня.
Але тепер Анатолій побачив не помічену раніше усмішку. Зрозумівши, він все ж таки вирішив продовжувати поєдинок і всміхнувся в душі. «Ні, мене ти не проведеш,-подивимось, хто кого перехитрить».
Вони ще деякий час жартома перевіряли один одного. Нарешті вирішили говорити відверто.
– Жарти жартами, а справи мають бути великі,-сказав Ваня уже серйозно.
– Ти б з цього і починав!
– Бачиш, Толю, тепер, май на увазі, не завжди прямо можна довіритися людині. Ти знаєш, хто працює в поліції? Запроданцями ж виявились наші краснодонські. А зараз, коли я йшов сюди, на Садовій вулиці зустрів Жоржа Стаценка, ти його повинен знати,
– Ну, ще б пак! Батько ж його тепер шишка в місті, або, як там його величають, голова, чи що?
– Ото якраз «голова». Так знаєш, Жорж перейшов на другий бік вулиці, щоб зі мною не привітатися. Він побоявся, звичайно, що я зупинюся, і це зганьбить його як сина бургомістра.
– Та плюнь ти на нього! Такі люди, як вужі між вилами, звиваються,-пристосовуються до життя. До речі, Ваню, ти не знаєш, хто підпалив трест? Мабуть, не сам загорівся?
– Звичайно, я теж про це думав.
Ваня підійшов до Анатолія зовсім близько і прошепотів:
– А накази коменданта в день по два, по три вивішують, і один за одного грізніший. Здається, і це не випадково. Значить, у місті хтось працює. І, помовчавши трохи, додав:
– Ось що я хотів ще у тебе спитати: ти знаєш Сергія і Василя Левашових?
– Знаю. А що?
– Вони повернулися в Краснодон. – І про це знаю.
– Звідки?
– Бачив Василя, розмовляв з ним.
– Адже їх посилали у Луганську спецшколу по путівці райкому комсомолу. Чому ж вони повернулися?
– Після закінчення школи їх переправили в тил для уточнення цілей нашій авіації. Але закинули невдало: спустилися вони на парашутах біля якогось села, а рація і все інше устаткування потрапило з іншим парашутом в розташування німецької частини. Але їм все ж удалося врятуватися. Походили вони кілька днів… Що залишалося робити? Кругом – фашисти. Вони й повернулися додому. Про дальші їх плани не знаю. – їх також треба залучити,- ніби для самого себе, стиха сказав Ваня.
– Куди залучити? – здивувався Анатолій.
– У нашу групу.
Ваня ще не наважувався сказати, в організацію чи в загін. Група – простіше і більше відповідає дійсності.
– Яку нашу групу?
– Добре, я тобі потім поясню. А поки ось що: ти зайди до Василя Левашова і попроси, щоб вони завтра з Сергієм прийшли до мене.
– Гаразд,- коротко і серйозно відповів Толя.
Коли він ішов додому, велике радісне почуття сповнювало його душу: він буде разом з друзями! Ваня Земнухов йому довіряє.
Останній рік Земнухов працював у школі старшим піонервожатим і був авторитетом не лише для піонерів, але й для комсомольців. Учасник усіх шкільних заходів, починаючи від стінної газети і кінчаючи волейболом, активіст райкому комсомолу, Земнухов був відомий молоді. Хто не пам'ятав його виступів на комсомольських зборах: короткі (він завжди закінчував свою промову, перш ніж кінчався регламент), чіткі і глибокі за думкою, вони подобалися товаришам, його жартома називали професором. І ця кличка під-креслювала щиру повагу до нього. Земнухов і своєю зовнішністю, і знаннями виділявся в колі друзів. Розумні великі очі приваблювали погляд співбесідника. Темне волосся, зачесане назад (таку зачіску називали чомусь «політикою»), відкривало високий лоб. Ваня вмів привернути до відвертої розмови.
Одягнутий Земнухов був просто, але акуратно. В школі він любив гуманітарні науки і особливо літературу, багато читав, писав навіть вірші, але ні з ким не ділився своєю творчістю. «Так, на нього можна покластися»,- подумав Анатолій.
Увечері наступного дня в парку зібралася група хлопців. Вони сіли на лавці посеред однієї з найглухіших алей так, щоб було видно всю алею від початку й до кінця. Густі високі кущі бузку ховали їх від чужого ока.
– Здається, зібралися всі, хто мав прийти,- спокійно сказав Ваня Земнухов, вітаючись з братами Левашовими і Толею Лопуховим, які щойно з'явилися.- Сідайте, хлопці,- показав він на лавку.
Вася Левашов, середній на зріст, худорлявий юнак, обвів поглядом усіх, хто тут був. Його увагу привернув незнайомий смаглявий, з швидкими очима юнак, одягнутий у спортивний костюм. Це був Борис Главан, який приїхав з Бессарабії разом з рідними майже перед самою окупацією Краснодона.
Сергій Левашов, двоюрідний брат Васі,- високий, вродливий юнак з ледь помітним пушком там, де мають вирости вуса, виділявся богатирською силою. Здавалось, тільки йому й бути ватажком і в школі, і на вулиці. Сергій був хлопцем добрим і справедливим. Він захищав слабких, але робив це просто і спокійно: брав забіяку за руку і починав переконувати його в несправедливості. Чим більше забіяка заперечував, тим міцніше стискували його руку пальці Сергія. Запал «хороброго» спадав: він розумів, що опиратися даремно. Тоді Сергій так само спокійно відпускав його, сказавши наостанок:
– Сподіваюся, ти зрозумів?
От і сьогодні Сергій скромно присів на край лавки, хоч місця було досить.
Ваня відрекомендував товаришів, а потім звернувся до одного з присутніх – Загоруйка:
– Володю, ти стань за кущами, щоб хтось, бува, випадково не підслухав,- він показав йому на густий кущ бузку і додав: – На випадок чого – кашляни.
– Добре,- трохи незадоволено відповів той густим басом, боячись, що йому не доведеться почути найцікавішого.
Ваня зрозумів його і кинув навздогін:
– Ти далеко не заходь, тут за кущами постій.
– Гаразд,- вже бадьоріше відповів Володя.
– Тепер, мабуть, можна про справи? – нетерпляче запитав один із юнаків, що сиділи на лавці.
Ваня глянув на високого худенького хлопця з темними очима – Володю Осьмухіна, який теж учився в їхній школі, але з дев'ятого класу пішов працювати у механічний цех.
– Тут усі свої, казатиму одверто,- не кваплячись почав Земнухов, поправляючи окуляри.- Обстановка всім ясна. Фронт від нас далеко, німці засіли в нашому місті невідомо на скільки часу. В Краснодоні багато молоді залишилось: хто не встиг евакуюватися, а хто виїжджав, та не зміг заїхати далеко. Як кажуть, кадри є для створення…- Він зупинився, шукаючи потрібне слово. Але, оглянувши мовчазні, зосереджені обличчя друзі і побачивши приховані вогники в їх очах, Земнухов сказав: – Все одно як ми назвем: партизанський загін чи підпільна організація. Головне – треба збирати молодь і боротися!