Вона вправно трохи підвела пораненого, стягнула з нього через голову сорочку і, ніби відповідаючи на думки Туркенича, спокійно додала:
– Ти мене не соромся. Я трохи знаю, як доглядати поранених. Та ще й бабуся, царство їй небесне, навчила мене маззю рани лікувати. Бач, знову кров через пов'язку проступила. Та не сумуй, тіло твоє молоде, переборе напасть.
Туркенич у напівсні слухав її. Він відчував, як стихав біль при кожному дотику хоч і загрубілих, шорстких, але теплих і ласкавих рук, що натирали йому плече й груди маззю, яка гостро і пряно пахла медом, шипшиною, чебрецем. І під тихий, ласкавий говір жінки поранений знову забувся освіжаючим, перемагаючим смерть сном…
Спав Туркенич довго. Коли прокинувся, в землянці було, як і раніше, темно і тихо. Він не міг зрозуміти, чи знову настав вечір, чи скоро буде світати. З напівзабуття вивів його знайомий голос:
– Знову я прийшла, поїсти тобі принесла. Ти так довго спав, майже цілу добу.
Як і в перший свій прихід, жінка дбайливо причинила двері, щільно затулила травою і дерном отвір у стелі землянки.
– Мені покращало,- тихо сказав Туркенич.
– От і добре! Ти, либонь, і їсти хочеш? Адже вважай – два дні макової росинки в рот не брав.
Вона підсунула до постелі табуретку, розстелила білу вишивану хустину, поклала на неї кілька скибок хліба, намащених медом, поставила великий глиняний глечик і миску.
– Ось поїж-но, рідненький, поїж на здоров'я, тут молоко топлене, а ось і кисле у мисці. Я каганець засвічу, щоб не пролити.
Нерівне, тремтливе світло відбилося на темних стінках землянки, неясними плямами пробігло по наволочці подушки. Туркенич підвів голову. Минулого разу він у темряві майже не бачив лиця своєї рятівниці і тепер мимоволі з цікавістю дивився на неї. Над ним нахилилась висока, струнка козачка. Білий, очіпок відтіняв темно-каштанове волосся, яке при світлі каганця здавалося зовсім чорним. Непокірними, густими пасмами вибивалося воно з-під очіпка і ще більше підкреслювало свіжий, чистий колір лиця. З першого погляду легко було взнати, що ця жінка з берегів Дону. Якась невловима легкість рухів, ходи, манера ледь схиляти голову-все говорило про козачку, яка звикла до верхової їзди, до широких степових просторів. Навіть родимка біля лівого вуха, схожа на багряний листок клена, надавала її обличчю своєрідного виразу, який назавжди запам'ятовується.
– Поїж-но, поїж! Хлібець з медом завжди на користь,- говорила вона, простягаючи Туркеничу духмяний, м'який шматок.
– Дякую,- відповів він і з апетитом дуже голодної людини взявся за їжу.
Жінка сиділа поруч, співчутливо дивлячись на нього. Коли поранений припав до краю глиняного глечика і відчув ледь гіркуватий запах топленого молока, вона спокійно промовила:
– Дай-но я тобі допоможу.
Підтримуючи однією рукою глечик з молоком, жінка долонею другої руки торкнулася підборіддя Туркенича і ласкаво додала:
– Ну, пий на здоров'я! Як у нас на Дону кажуть: пий до дна – жисть одна! А до того ж тобі поправлятися треба. І Туркенич вперше близько побачив її очі. Під широкими бровами, які майже зрослися на переніссі, вони здавалися двома темно-синіми озерцями. «Яка ж вона гарна,- подумав він,-і молода… Мабуть, років на п'ять старша за мене»..
Козачка підтримувала його голову доти, поки глечик з молоком не спорожнів.
– Дякую, я наївся,- сказав Туркенич, витираючи здоровою рукою підборіддя, по якому стікало молоко.
– Ну, ось і добре, рідний мій, ось і добре. А тепер берися за кисле,- поставила вона на табуретку миску.
– Та я вже ситий, дякую.
– Дякуватимеш, як дно побачиш,-всміхнулася жінка.- Ти чого соромишся? їж-но, їж, коли здоровим хочеш бути.
Туркенич мимоволі посміхнувся їй у відповідь і знову почав їсти. – Ось так воно краще,- зав'язуючи у хустину порожню миску, сказала жінка і встала, збираючись іти.- Завтра я до тебе у цей же час навідаюсь,- додала вона, затя-гуючи зубами тісніше вузол.
– Як вас звати? – запитав Туркенич.
– Пелагея Дмитрівна, а простіше – Поля. А тебе? – Іваном.
– У мене брата теж Ванею звуть, отже, не забуду. Я тебе так Ванею і зватиму, а ти мене – Полею.
– Де я? Де ви мене сховали?
– Біля кошари старої, в яру. Тут безпечно, німці лише по хуторах нишпорити сміливі, а в яр їх і калачем не заманиш, партизанів бояться. От радгосп пограбувати, худобу породисту знищити, на це вони мастаки!.. Або в сусідньому колгоспі всіх дівчат забрати в Німеччину свою прокляту!.. І така пекуча ненависть прозвучала в її словах, що Туркенич гаряче відгукнувся:
– Дайте строк, Полю! За все їм відплатимо, дайте строк!
Козачка кивнула головою і обережно вийшла із землянки, пошепки повторивши обіцянку прийти другого дня, як посутеніє.
Туркенич залишився сам. Він ліг зручніше, підклав здорову руку під голову і замислився. Над землянкою, як і раніше, посвистував вітер, зрідка чувся сухий шелест піску, що осипався з кручі. Десь далеко пролунав постріл. «Може, польова жандармерія старається, розшукує поранених і пристрілює?»- мимоволі подумав Туркенич. По засвоєній на фронті звичці при найменшій тривозі перевірити зброю, він потягнувся до кишені, але згадав, що у нього нема ні пістолета, ні навіть ножа. Намагаючись відігнати набридливі думки про небезпеку, Туркенич примусив себе думати про завтрашній день.
Тільки б минула ця нескінченна ніч! Вдень, мабуть, буде веселіше: можна розрізняти, хоч і не повністю, двері землянки, віконця в дальньому кутку. А надвечір знову прийде ця турботлива, смілива жінка.
– Чи прийде? – майже вголос сказав Туркенич, але тут же з певністю відповів: – Прийде! Обов'язково прийде!..
Нарешті почало розвиднятися. Настав ранок, і розцвів ясний сонячний день. Туркенич лежав, майже не повертаючись, терпляче ждав вечора.
Поля прийшла, коли вже стемніло. Вона знову перев'язала Туркенича, нагодувала його і пошепки заговорила як з давно знайомою людиною.
– Ось як тобі полегшає, я принесу одяг наш пастуший, ти додому і доберешся. Скажеш, що ти племінник наш, Дмитро Романенко. Він ще в позаминулому році в Донбасі у шахту пішов, але не повезло там хлопцеві, писав він нам, що вирішив повернутися, простудився на підземній роботі. Ми з чоловіком чекали його, та щось затримався, а тут і війна почалася.
– То ви, Полю, заміжня? – спитав Туркенич.
Молода жінка нічого не відповіла, старанно підмітаючи віником добре змочену водою долівку. По її різких, поривчастих рухах Туркенич зрозумів, що запитання було для неї неприємне, і теж замовк. Але Поля, закінчивши прибирати землянку, випросталась і неохоче, ніби їй важко було признатися в цьому, сказала:
– Заміжня… Отож-то й горе моє, що заміжня… Він чабаном у радгоспі працює…
Туркенич не відзивався, відчуваючи, що розпитувати недоречно. Його стриманість, мабуть, їй сподобалась. Вона скоса разів зо два подивилася на Туркенича, ніби чекаючи, що він сам заговорить. А коли виходила, то вже на порозі додала:
– Тя мене про це не розпитуй… не ятри душу… Якось я тобі сама все розкажу.
Довго, майже до світанку, не спав цієї ночі Туркенич…
Поступово він почав звикати до свого становища. Вдень тихо сидів у землянці, а в сутінках відхиляв дверці і чекав козачку.
Одного разу Туркенич пізно ввечері сидів біля порога. Побачивши свою рятівницю, він привітно махнув лівою рукою. Поля, задихавшись, спускалася з обриву по вузькій стежці.
– Ой, та ти, либонь, вже на повітря свіже вийти можеш? Ну, значить, справа швидко на поправку піде!..- весело заговорила Бона.
Не запалюючи вогню – місячне світло прямою і широкою доріжкою лягло із дверцят на гладеньку утрамбовану долівку – козачка поставила на столик їжу і привітним жестом запросила Туркенича в землянку: – їж, та не поспішай, я нині довше побуду з тобою.
– Дякую, Полю, дякую! – відповів Туркенич і, не чекаючи другого запрошення, сів до столика.