– Вау! – не стрималася гордовита Тетяна. – Це про яких таких найпрекрасніших ти кажеш? – захотіла перевірити ерудицію чужинця-ловеласа.
– Я… гм… хочу випити за вашу землячку, за вашу подружку, за… гм… красиву дівчину із таким самим красивим ім’ям…
– Квітковим, мабуть? – Тетяна не вгамовувалася і ще дужче засоромила Левка.
– Теє… Тезками цієї ніжної квітки були найвідоміші в істо – рії королеви!
– Левку, як довго ти готував цей тост? – вибухнула нервовим сміхом не вельми привітна господиня. – Три, чотири, п’ять місяців?
– Ну, Таню, дай я докажу, – попросив гість, не зважаючи на Тетянині кпини. – Славнозвісна королева Марго колись була найрозумнішою й найпрекраснішою жінкою! Її краса примушувала чоловіків дуріти… ну… втрачати розум. Я читав, що засушені серця своїх прихильників королева Марго завжди носила з собою в спеціальних коробках…
– А-ха-ха!!! – тепер, окрім Тетяни, заливалися сміхом і Віктор зі Світланою, і Дмитро, ба навіть Маргарита. – Не завидую я тобі, Левку, – не втихомирювалася хазяйка дому.
– Я теж десь таке чула, – несподівано для всіх втрутилася в балачку Світлана.
Од такого сюрпризу на застілля гепнула каменем заціпеніла німа тиша.
– А ще я знаю, що колись давно маргаритка була найпопулярнішою з усіх квіткою. Секрет її успіху був простий: і для бідних селянок, і для придворних дам, і навіть для лицарів вона була порадницею в сердечних справах. На ній ворожили, обривали пелюстки, так, як тепер ми… гм, – заткнулася на мить, – як тепер молодь робить на рум’янках: «любить – не любить, любить – не любить…» А ще маргаритки – то квіти Богородиці! – вела сміло Світлана. – Так вважали давні християни. Я читала, як однієї холодної зими Діва Марія зробила ці квітки з клаптиків жовтої тканини для маленького Ісуса. – У цю мить Віктор аж запишався своєю недурною дружиною. – А в іншій історії розповідається: коли Марія дістала благу вістку від архангела Гавриїла, то так зраділа, що там, де ступала, виростали білосніжні маргаритки, такі ж чисті й прекрасні, як і її душа… Отаке значення цієї квітки. Але… що спільного між нею і… гм, – ковтнула не слину – прихований ляк. – І кимось серед нас? – ховала від усіх очі, однак вела далі: – Не хочу нікого кривдити, але якщо вже тебе назвали таким іменем, то, може, добре було б подбати й про відповідне ставлення до себе? – останню фразу Світлана промовила на диво упевнено, без ніякого остраху. – А тепер можеш далі виголошувати свій тост, Левку, – мовила, ніби ведуча популярного ток-шоу, яка дає слово черговому гостю.
– Бляха-муха, коли хтось просто живе, як навчився і вміє, то це недобре! Треба так, як треба комусь! – Маргарита не забарилася з відповіддю й собі впевнено заторохтіла. – Повсякчас мусиш щось доводити, все робити напоказ, для когось, а не для себе! – скрикнула. – А от іншим усе, як на блюдечку, мама з татом піднесуть! Навіть чоловіка! – безжально відрізала. – То нащо робити щось, думати про щось, добиватися чогось?! – додала. – Маху дав твій розум, Світлано, навіть у тому, що виходити заміж пузатою, опше-то, не годиться! – не жаліла Крадуниха ту, яка так нахабно відібрала в неї коханого. – Але то, опше-то, фігня проти того, що ти читаєш книжки й знаєш так багато всього про «популярні» в лапках квіти-маргаритки! – видихнула Рита, проте розуміла: двобій із хтивою викрадачкою її коханого ще не закінчено.
– Хоб ти знала, Рито, про мене ніколи в селі пусто не говорили й не говоритимуть, бо я маю таких батьків, яких поважають! – гонористо відказала Світлана. – А коли батьків поважають, то, значиться, й дітей не осудять, – не здавалася Вікторова благовірна.
– А ти мене спитай, я тобі розкажу, чи про тебе справді пусто не патякають, – хмикнула Рита. – Ой, багато ти чого не знаєш, – підчепила виделкою великий клець,[41] як любила казати, тушкованої качатини. – Чуєш тільки те, що хочеш чути! – Рита взялася гризти м’ясну кістку, натякаючи бесідниці, що далі вести з нею розмову їй уже нецікаво.
Гості за столом лише перезирнулися. Втручатися в балачку двох гостроязиких поліщучок бажання не виявляли.
– Хоб ти знала, Рито, діда з бабою теж полюдських треба мати, аби про тебе менше пустого казали, – Вікторова дружина колола Риту найболючішим. – Мої баба з дідом теж нормальні, як ти знаєш, то, може, вони й вимолили для мене добру долю, – кинула погляд на чоловіка. – Бо долю, мабуть, теж треба заслужити! – відрізала.
Але Крадуниха не схотіла далі дражнитися, додала лишень:
– Ага, я знаю, що все – треба! Тільки мені що з усім, що без усього – однаково хріно…