– От сучка, – Ганя не добирала слів. – Не прибере, то ще наробить, як та свинюка, – озиралася довкола, шукала березового віника.
Крадуниха вже й забула про кошик із пасхальними наїдками, який хотіла показати старій сусідці.
– Ось віник, Ганю, – баба Олена коло призьби запримітила мітлу. – Ти підмети, а я навідаюся до Параски, – старенька й собі подалася в темні сіни, де щойно сховалася Маргарита. Швидко навпомацки надибала клямку, й тяжкі двері заіржали тугим скрипом.
З кімнати, наче ляпасом, ударило смородом.
Стару Крадуниху, бабу Параскеву, ось уже чотири роки, як спаралізувало. Сталося те геть несподівано: якогось ранку вона, як завжди, вийшла надвір, прудко обійшла поле, прокляла одну-другу курку, які ще не встигли й ступити на чужий город, не те що погребтися, або, як казали в селі, покупатися в доспілих і прогрітих скопцях[43] із картоплею. А коли стара запримітила, що їхнім зарослим бур’яном городом пробігся індик отого вдовиного сімейства, що його наразі очолювала баба Олена, то й геть сказилася! Так уже паплюжила невинну родину, так чортихалася й лаялася, що всеньке село про те загомоніло.
– От яка! Ну, геть Бога не боїться! – висловлювалася котрась із поліщучок, стоячи в черзі в сільському магазині.
– Мало їй, що донька алкоголічка й долі не має, внучки непутящі й так само нещасні… Уже й правнучок діждала, то хоч би про них подумала, – розмірковувала інша, що вважала себе побожною християнкою.
А на ранок баба Параска з постелі не встала…
– Добридень, Парасю! – приязно мовила Олена до лежачої жінки. Сіла в ногах і, не дожидаючи відповіді, повела далі: – Парасю, сьогодні на всеношній я хочу до сповіді йти, то перед тим хочу прощення в тебе попросити. Прости мені, мо’, коли зобидила чим, – баба Олена захвилювалася, стала перебирати сухими пальцями, чекаючи бодай на якусь відповідь од старої Крадунихи.
Але ненависна жінка була непорушна.
Отак щороку перед великими святами, збираючись сповідатися в церкві, Олена йшла до сусідки й просила за все пробачити. Вірянку не полишала думка про несподіваний Крадунишин параліч, про птаство – хай йому грець! – яке залітало часом на сусідчине поле й не давало їй жити.
«А мо’, й направду через мого індика Параску недуга підтяла?» – штирхала голкою настирлива думка Олену. І якщо інші ґаздині, до яких так само ходила з вибаченнями побожна Олена, відповідали їй: «Хай Бог прощає», – то Параска-Крадуниха жодного разу не мовила до неї ані слова. Навіть голови в її бік не повертала – все дивилася на німу грубку, заличковану нечепурною глиняною мазаниною.
А вони ж колись і не чужими одна одній були…
Скільки-то разів саме до Олени бігала замолоду Параскева, бо ж батько їй жити не давав: як і дочка Ганна нині, так і він безпробудно пиячив, чи не щодня збивав бучі, в яких і мати, і вона, рідна татусева кров, биті були, наче клепані коси. А Олена приймала горопашну: вечерею пригощала, ліжко стелила, а сама ту ніч на долівці перебувала. Ба й тоді, коли Параска завагітніла, бувши дівкою, вона цілий тиждень в Олени переховувалася, боячись признатися батькові про байстря…
Не зважила Олена й на те, що безсоромна Крадуниха до її хворобливого чоловіка під перину просилася. Почула тоді, як у коморі сало з дерев’яного ящика діставала, вечерю готувала. Її ж Ярема, що після війни три кулі «в животі, коло легень» третій рік носив, і слухати про лікарів не хотів, мовлячи: «То-то я з німецького полону зумів утекти, а нині від мирної смерті ховатимуся?! Не буде сього!» Так і згас у лігві домашньому, доньчиною та жінчиною любов’ю, наче ковдрою, повитий…
Отож, поки здужав ще Ярема, зневажена й огуджена сусідка Параска прихистку попросила. А Олена й не відмовила, дарма що в хаті місця для гостей таки бракувало.
– Ох і статний ти, Яремо, ніколи таких не стрічала, – говорила Параскева до Олениного чоловіка, сидячи на ліжку, спідницю до пояса закидаючи, пишні ноги оголюючи. – А чи вельми докучають тобі тії кулі? – хтиво всміхалася, під ковдрою по зраненому тілу руками водячи. – Чи й дотепер можності не втратив?
– Ох і сучка ти, Параско, – відказував на те вояка. – Ох, недаремно батько хворостить тебе, як сидорову козу! – відкидав від себе ласу до чоловіків спокусницю.
Не прогнала тоді Параскеву Олена. Відтак іще багацько разів у пригоді ставала: маленьку Ганю всякчас хлібом-молоком підгодовувала…