– Віддай образка, солдате, Христом-Богом молю, віддай ікону, бо нащо вона тобі? То така дорога мені річ, солдате, лиши її, не поглумися, побійся гріха, – додала, стримуючи сльози.
– Греха?[45] – прошипів боєць і знову вибухнув глибоченним нервозним сміхом.
Безбожник і не думав слухатися темної поліщучки. Не зволікаючи, він почепив ікону на високий стовбур прадавньої груші, бадьористо так відскочив від дерева метрів на десять і почав заповзято… стріляти.
Зойкнула приголомшена Настя, вкрила очі тремтливими долонями, аби не бачити нечуваної наруги. Заохкали й діти, заскочені переляком, миттю одвернулися од богохульства, що яро чинилося на їхньому дворі, тихенько захлипали.
– Теперь забирай,[46] – хмикнув боєць, коли скінчилися набої. Не мовивши більше й слова, загубився у вечірній млі.
Анастасія притьмом підскочила до груші, схопила ікону, зирнула на неї впівока. А тоді видихнула полегшено…
Добре, що вояка виявився далеко не ворошиловським стрільцем, бо лише одна куля зачепила образ Богоматері.
– І тепер дірка від пострілу є на іконі, а їй уже більше за двісті літ, – із сумом в очах сказала Дарина. – Десь через день чи, може, два мама побачила цього вояку серед убитих солдатів. Він лежав мертвий і… без рук. Без обох, діточки, рук, – наголосила. – З того часу в нашій родині ще дужче стали берегти цю ікону, образ Почаївської Богоматері став хранителем нашого дому. Мама з цим образком ще заміж ішла, щадила, як зіницю ока. Висів він у неї в головах, як тепер у мене.
– А ваша мама була така ж добра, як і ви, баб? – спитав Максимко.
Дарина вдячно поцілувала малого в тім’я. Червоняста хустина злегка опала на її зморшкувате чоло, а неслухняні пасма сховали од сонця, що просилося у вікно, порожевілі худі щоки.
Хоча минав Дарині сімдесят дев’ятий рік, та сивина лише де-не-де висмикувалася в її волоссі. Природа наділила Яворівську неабиякою моложавістю.
– Вона навіть померти зуміла красиво, – згадала про матір Анастасію. – Увечері ще й погомоніла з нами, а на ранок уже не пробудилася. Мати довге життя прожила, ще й дев’яностий день народження зустріла. Думаю, то за велику мудрість, терпіння і любов до людей Бог нагородив її довголіттям…
– Це ж її слова «Перш ніж щось зробити чи сказати, подумай, як тут учинила б Любов»? – спитала Валька.
– Еге, то вона так казала, – усміхнулася Дарина.
– А ще, певно, то од бабусі Анастасії тягнеться наша династія бібліотекарів?
– Хтозна, – знизала плечима Яворівська. – Мати вельми любила читати. І брати мої, обидва, бібліотекарями були. Одна я не насмілилася по ліпший хліб із села їхати, не мала хитрої хватки… А бач, і твоя мама, Женя, починала сільською бібліотекаркою, а тепер в інституті – як то він зветься, все забуваю – завідує книжками.
– Інститут слов’янознавства, – відказала Валька. – Мама – завідувачка, а я поки звичайна бібліотекарка… А ким же я мала стати, як виросла у ваших, маминих і татових книжках? До речі, чого ви про себе не розказуєте? Ви ж теж у нашій шкільній бібліотеці працювали!
– Ой, та я ж там прибиральницею числилася. Просто… Тільки-но вийде молоденька бібліотекарка, а за рік уже і в декрет оформляється. То я ту молодь підміняла часто, мені й платили, бувало, за обидві роботи.
– А я теж люблю читати! – до балаканини долучився Максимко. – Про півника й колосок вже сам прочитав, а ваші, бабусю, казки мені мама читала. А ще про кота Марципана, про маленького Моцарта, Чарлі Чапліна, – став загинати пальчики. – А ще про пилососика Гошу, правда, мам? – звернувся до Вальки.
– Так, мій хлопчику, ти ще забув про «Чудеса Маленького Міста» чудового автора, що навіть до нашої бібліотеки був завітав, – Гурама Петріашвілі.
– Яка ж я щаслива, діти, що ви отакі зростаєте, що не маю од вас прикрощів і печалі, що найстарший із хлопців, Володька, став лікарем, син Роман – священиком, а Степанко вивчився на вчителя…
– Бабуню, я того… я хотіла з вами про Марійку поговорити, – Валька стишила голос. Вона поглядом натякнула Максимкові, що почалися нецікаві йому дорослі балачки – час бігти до іграшок. А хлопець і не думав більше на кухні залишатися, скочив із табуретки, помчав на подвір’я. – Учора ми з міста разом їхали. Досі вся в чорному.
– Ніяк вона не вийде з печалі…
– Сказала, що хоче піти в монашки, що іншої ради не має. Сподівається, що, може, хоч тоді зміниться щось у їхній родині, бо ж геть усі жінки їхнього сімейства несуть хрест удови.