Однак дещо, чого жадали батьки, таки трапилося в цій сімейці. Одного зимового дня, якраз проти Різдва, подалися Лесині батько з матір’ю в сусіднє село на ринок купити чогось до свята. А донька, як завше, на печі вилежувалася, сни рожеві дивилася, з боку на бік перевертаючись… Не почула, як розчинилися двері й до хати ступив хтось вельми гомінкий.
– Ей, а є хто вдома? – крикнув гучно, стукаючи кирзаками долу, сніг обтрушуючи.
Леська ще вище ковдру насунула: з вухами од чужинця вкрилася.
– Ей, хазяїне! То я, Климентій Кобилишин, трактором причіп дров привіз! Як і вмовлялися! – щипнув дівчину владним тоном.
Мусила Леся з-під ковдри носа висунути, ноги з печі звісити й відповісти трактористу-помагачеві, що нема вдома батька, а десь за годину-другу повернеться.
– І що ви думаєте? – залоскотала півусмішкою баба Дарина. – Не поспішив Клим із Леською прощатися, поклав собі дочекатися її батька з базару!.. А за три місяці в цій господі гуляли веселисько[48] на п’ятсот душ – гучнішого, мо’, й зроду не було в окрузі. Так уже раділи батьки довгожданому зятеві.
Відтоді й мені запам’яталося, що коли доля, то й на печі знайде, – далі заворожувала гутіркою оповідачка. – Бо коли й мені мати втовкмачувала, що Петро іншу до шлюбу веде, бо так батьки його хочуть, то я не вірила. І спокійненько малася. Дарма що мій любий Петрусь, батько ваш і дідусь, направду двічі з Уляною хутірською їздив у район розписуватися. Але обидва рази не пощастило: за першим разом Петро паспорт удома забув, а за другим – секретарки в загсі не застали.
– Як же так, що ви тоді спокійно трималися, баб? – залепетала Валька.
– А щось підказувало мені, хоб не мордувалася. Ще й за день перед тим сон я побачила, ніби коня чорногривого гнуздаю… То вже й переконана була: Петро – моя доля. І вірила, що саме з ним поберуся.
– І що ж далі?
– А нічого! За третім разом Петро вже й не повіз Уляну до шлюбу, сказав батькам, що мене братиме, бо полюбив, тільки-но зустрів, – закінчила, здавалося б, нереальну життєву оповідку.
Зрештою, життя – то і є сценарист найдивовижніших людських історій. Якби це було не так, чи цікаво жилося б на цім світі? І чи цінували б ми солодкі миті, не пізнавши смаку гірких?
Дарина з Петром розпочали своє подружнє життя в тяжкі повоєнні часи. Щойно діждали первістку, доньку Женю, як Петра забрали в солдати на довгі п’ять літ. Залишилася Дарина сама, вагітна другою дитиною…
Подумки з милим Петром і хазяйство порала, і городину обробляла, і ночей не досипала за сільськими клопотами та дрібними дітьми. Часто, втираючи сльози кінчиком хустки, її завсідного головного вбору, вибігала на шлях – усе дивилася, чи не йде, бува, не вертається… Щодня з донькою та сином про татка гомоніла. А він, щоб хоч чимось віддячити дружині, приходив до неї в снах. І все гарний такий! То в чистому озері купається, то поміж рясного квітастого саду прогулюється… Тішили Дарину такі сни, вірила, що все добре з чоловіком. А що він далеко, не боялася, настане час – повернеться.
Так і сталося.
Відтоді жили Дарина з Петром у злагоді, народивши ще двох синів.
Нині, як з’їдуться всі діти й онуки, од радості бабуся кожного обцілує, вмиє слізьми так, наче святим миром помастить…
Любили Дарину онуки. Не раз говорили між собою: «І як бабусі вдається кожному з нас порівну тепла й любові дарувати? Так вона поводиться, що кожен із нас уважає, ніби саме він її улюбленець».
Вальці завше здавалося, що стільки світла й доброти, як у цій похиленій дідовій хатині, ніде немає. І жодна страва не смакує їй так, як рум’яні та пахучі бабусині картопляні лінивці[49] з печі.
Нинішній суботній вечір добігав кінця, і на село фіалковою пеленою насувалася святкова Великодня ніч.
Розділ сьомий
Тетяна
– Жінко, таку твою перетаку! – верещав Митько до Тетяни, шукаючи в шафанері[50] чисту пару шкарпеток. – Чого в тебе скрізь бардак?! – аж пінився од вереску. – Пасха! На всеношну йти, а я в старих, сука, після бульби, носках мушу бути?!!
– Не верещи, придурку, а то ще почує хто: люди до церкви вже йдуть! – тихо просичала Тетяна, зачиняючи за собою кімнатні двері.