– Ти мене задовбала з отим «почує хто»! Де носки, питаю?! – Митько таки стишив голос.
– Та ось вони, перед очима! Нащо поперевертав усе на світі?! Ну, ти, Дмитре, й скотина невдячна, – Тетяна кинула знайду[51] чоловікові прямісінько межи ніг.
– Хто невдячний? Я невдячний? Та дай на якого другого мужика, то давно б тебе покинув! Теща тестя молодим у гріб загнала, тепер і ти гризеш мене без кінця, як собацюрисько дике: те не так, се не так, а сама?! А сама – така, як треба?! – Дмитро натяг шкарпетки, затим метнувся до просторої зали. Там, у величезній шафі, висів темно-сірий піджак від недешевого костюма, що його Тетяна чоловікові лишень два тижні тому, як прикупила. Обнова – саме до Великодня! Її вона справляла щороку. Передусім про чоловіка дбала, щоб, бува, не сказав хто, що от у Митька жінка пуста. Догоджала, як могла. І про себе, звісно, не забувала.
Цього разу в райцентрі на базарі тільки-но набачила вишневий жіночий костюм із вишитими бісером помпезними шишками-квітами, – і на грудях кофтини, і на полах спідниці, що спадала за коліна, – одразу віддала за обнову цілих двісті десять гривень!
«Справжня порядна жінка!» – мовила Тетяна про себе, коли вже вдома перед дзеркалом приміряла костюм. Сама собі приписувала значущість і неповторність. Так їй жилося легше…
– Дмитре, замовкни, прошу тебе! Хоч у святу Великодню ніч людиною побудь! Зараз одягнемо малого, підемо до церкви, на людей подивимося, себе покажемо. Вмовимося з Віктором і Світланою про завтрашні посиденьки… Ну, нащо тобі гризтися посеред ночі?! Пів на другу. Пора виходити…
Цієї Пасхальної ночі вони вперше йшли до церкви всією сім’єю. Три роки тому Тетяна якраз у піст, проти Великодня, в муках народила довгожданого Богдася, а тоді сиділа вдома коло синочка. Торік теж не насмілилася нести хлопча на люди. Хтозна, які в кого очі. Якби ж то комусь хоч на думку спало, що їй, сердезі-горопасі, довелося стерпіти, щоб привести на світ кровиночку ненаглядну?! Але про це, мабуть, ніхто не догадувався: Тетяна була з тих жінок, що про людське око зробить усе якнайліпше, вдасть, що найщасливіша, що живуть вони з чоловіком, як голубки шанобливі, і що все в них ладно й любесенько. Себе зсередини згризе, а нікому не покаже сліз своїх частих. Бо добре знала, що ой як багацько одразу жалібниць прибіжить, у приязні клястимуться, щось раятимуть, а насправді втішатимуться з її лиха-печалі…
Саме так уважала Тетяна. Може, й до себе всіх рівняла.
Так чи інак, але правдою є те, що Бог послав Тетяні з Дмитром первістка лише через десять літ співжиття! За цей час як тільки не одбріхувалася молодиця перед односельцями, що не бажає народжувати. То казала, що мають вони з Дмитром хату добудувати, то меблі прикупити, то оселю, як належить, облаштувати, «аби не росло дитинча, як шестеро бідаків у неполюдської Лєнки-Бевкотухи!» А за часом, як відомо, не вженешся. Роки минали, й Тетяні дедалі тяжче було вберегти поміж селян репутацію зразкової жінки…
– Хіба ж то добре геть молодою родити?! – гуторила якось Тетяна з сусідкою. Доброю для всіх хотіла бути. – От Валька наша, Яворівська, завидна така повсякчас… Хіба ж той Максимко жданим був, як вона ще вся в науці грузла, університет закінчувала, екзамени з пузом складала?! – виказувала свою, хоч і невтішну, думку про подругу. Зате справедливу!
А відтак саме до неї і по допомогу зверталася…
…З кожним днем Дмитро скаженів, наче псюка, не приховував гніву, гарчав на дружину через усяку дрібницю.
– Я тобі сказав раз і назавжди: не вродиш мені дитини, до смерті заб’ю! – гамселив Тетяну попід боки, коли напивався оковитої.
Тверезим – ні, не знімав на дружину рук, а п’яним виходив з-під жінчиної опіки й аж нетямився.
А Тетяна в такі миті проклинала свою долю, а найбільше те, що… народилася в такої непутящої, шолудивої матері. Та теж свого часу розсипатися[52] не могла, то люди небавом і виснували – неплідна! Може, з цієї причини спалахнула в ній ненависть, якою часто-густо чоловіка та свекруху пекла?…
Але ж Оксані-Шолудисі бодай у сорок літ Бог діточок послав. Натомість донька Тетяна стільки часу чекати не хотіла, бо розуміла, що тоді Митько її покине. А вона ж не Маргари-та Крадунишина!!! Вона ж не дозволить собі чоловіків, як шкарпетки, міняти! Вона порядна, взірцева, на всеньке село господиня і дружина! І до скону така залишиться… Не почують про неї, Тетяну, доньку шанованого, роботящого, як віл, хазяїна захваленого, нині покійного Петра Онищука (земелька йому пухом), безчельного[53] слова! Не дозволить і того, щоб чоловік від неї пішов, кинув її. Бо йдуть хіба від невиправно гулящої та лихої жінки-пилки, з якою під одним дахом почуваєшся ненависним сучком у поліні…