«Що сталося?» – подумав я тоді й побіг до старезної хати.
Дід Микита лежав непритомний на твердому примості,[54] ледь дихав, поруч сидів Циган, облизував господареві руки.
«Що з вами, діду?» – я вельми злякався.
«Чуєте мене?» – став трясти старого.
«Цигана… Доглянь…» – видавив востаннє дід і замовк.
Минуло багацько днів, а могилу діда Микити ні на мить не покидав його вірний і надійний слуга Циган. Як він тужив за господарем! Вив, скавучав, мабуть, і плакав… Того ніхто не бачив, а чути чув.
Коли я втретє прийшов на кладовище, то попросив Цигана: «Ходімо до мого дому. Не повернути вже хазяїна. А він просив мене тебе доглянути. Я буду тобі за друга. Обіцяю, не дам нікому тебе скривдити».
Тоді, схиливши голову, пес поплентався за мною. З того часу ми скрізь були разом, щодень він ішов зі мною на ферму, де, крім нього, блудило-гуляло безліч цуценят. Я старався бути хорошим хазяїном, додержував обіцянок, які дав на кладовищі.
Якось, нагулявшись, Циган прибіг на ферму, але двері телятника різко зачинилися й прищемили пса. Сталося це не просто так: «допоміг» мій однокласник Юрко. Йому закортіло глянути на муки тварини. А потім – хтозна, що ним рухало, – узяв до рук вила й безжально встромив їх у морду бідолашному псові…
Тоді я й не стримався. Догнав негідника (він їхав підводою), скочив на неї й так одлупцював мерзотника, що ледь не повідбивав йому нирок!
Мати Юркова, ясна річ, заявила на мене в міліцію, де поквитатися з сиротою було неважко.
Мені тоді й сімнадцяти не минуло, тому я відбуваю вже другий рік у колонії за те, що скалічив людину…
Так, мені боляче за скоєний злочин, але воднораз я задоволений, бо саме тут зустрівся з Богом і тобою…»
В останньому листі Василь зазначив:
«У жовтні я виходжу. Двадцятого. Приїду до тебе. Ти чекатимеш на мене. Я знаю. Я вірю…»
Марійка відганяла думки про в’язня, ще й молодшого на півтора року. І не вірила в його сміливі наміри. До того ж була певна: в її родині не погодяться на такі стосунки.
«Як приїде, так і поїде», – тільки й подумала, заховавши останній лист якнайдалі.
Василь приїхав не сам. Із Денисом. Хлопці разом відбували строк, разом і співачок голосистих уподобали. Але загонистому, свавільному Денисові впала в око не русява, з помітним сумом в очах виконавиця, а коротко підстрижена білявка, від якої віяло заворожливою розкутістю. Розпитав у селян про невисоку сірооку дівчину, що співає у квартеті й стріляє очима, як розгніваний Зевс блискавицями, відтак хутко дізнався, як звати й де живе.
– Здорова була! – сказав Маргариті, одчинивши рипливі двері невеличкої веранди. – Я приїхав до тебе й маю намір зостатися!
Звісно, Ритка була здивована такій нахабності, одначе впевнений у собі сміливець їй сподобався.
Відтоді Денис оселився у Крадунихи: спав із Ритою на двоспальному ліжкові, що його вона встигла купити за зароблені на буряках гроші. Але в одній кімнаті з ними й досі ще тіснилися стара баба Параска та мати з Андроном; молодші Люда з Любкою до того часу вже покинули рідну домівку: перша одружилася й перебралася до чоловікової хати, а друга вступила до районного профтехучилища й мешкала в райцентрівському гуртожитку…
Натомість у Василя все складалося не так добре. Марійка зустріла його холодно.
– Хто це? – спитала Тамара для годиться. – Доню, швидше на стіл рихтуй, треба ж хлопця нагодувати! – не приховувала радості від того, що за останні три роки нарешті й до її доньки навідався кавалер. Ще й такий гарний з себе! І полюдський: по очах видно. Очі ж бо, всім відомо, – дзеркало душі!
– Звати Василь, сирота, батьки, тогово-но, померли. Два роки відсидів у колонії за те, що мало не до смерті, тогово-но, побив людину, – нещадно відрекомендувала гостя на диво сувора Марійка.