Разів із п’ять Ритка возила Денисові передачі. Ображений на всенький світ неборак не втомлювався – надсилав Маргариті листи, в яких притьма просив привезти якнайбільше попоїсти, мовляв, тут справжнісіньке пекло: голодом морять, б’ють, тяжко робити примушують… Та коли жінка, вкотре відібравши від себе й усіх домашніх останні наїдки, відволокла їх тюрміянові, то до неї на побачення вийшов трембухатий[57] бритоголовець. З його мармизи аж пашіло обжерливістю! Він тоді ще попросив Маргариту вийти за нього, заклинав: «Порятуй, Ритко, як розпишемося, то мене раніше звідси випустять». Але на це Маргарита вже не повелася. Не змогла пробачити зобидженому добувачеві легких грошей ситої пики.
А потім був Сашко. Молодшого на чотири роки шустрія щосуботи приносило ровером до Крадунишиної хати з сусіднього села. Був юний, дебелий, хоч в армію йти не захотів. Батьки мусили продати дві тонни картоплі, щоб відкупити кровиночку від тяжкої служби… Невдовзі поліщуки почали гомоніти, що, видно, Сашкові старі – багатії, коли сина вберегли від нікому не потрібної армії.
«Крутий пацан! – перешіптувалися дівчатка. – То лише грошовитим тепер від армії вдається відкараскатися. Або ж хитрим… От Крадуниха, сучка ненаситна, вже й до молодшого за себе добралася! І що вони знаходять у ній?!» – чухали голови й усе стріляли кривими поглядами на новоспечену пару, тільки-но та з’являлася біля брудних стін сільського клубу.
Десь на сьому нічку, яку опришкуваті молоді проводили у веранді на тапчані, несподівано з хати вилетіла стара Крадуниха, сердито розсунула діркуваті штори й випалила:
– Рито, чортова дочко, кажи йому або так, або ніяк, або посилай к хрінам!!!
Сполохана Рита, попри звичну сміливість, розгубилася й собі на диво прикусила зазвичай гострого язика. Натомість розперезаний сміливець Сашко випалив:
– А ми завтра заяву в сільраду несемо!
Так і вчинили. Стара Крадуниха навіть пораділа вечірці з такої нагоди, хоч про все Маргарита дбала сама. І то за позичені гроші.
– Ну, нарешті в хаті з’явиться хазяїн! – зітхнула полегшено Ганна, спершись на сажну грубку. То вона на мить підвела голову з твердої подушки, аби знову впасти ницьма: треба ж проспатися після другого випитого кухля бражки, що її донька Рита сама розколочувала на власне весілля.
…Маргаритка скликала сусідських господинь, подруг-нерозлийвода Тетяну, Вальку та Марійку і попросила сусідського Геника вигнати бурячанки. Тож спільними зусиллями накрили в хаті такі-сякі столи. Людей зібралося мало. Хіба ті, що поралися на кухні з салатами, кручениками й холодцем, а ще мати нареченого. Більше з родичів молодого ніхто до Крадунихи не навідався попразникувати. Батько Сашків був на білоруських заробітках, а сестри, яких у вже законного Ритиного чоловіка аж дві було, не забажали вітати братика з такою, на їхню думку, негідною парою.
– Ну й дарма, – не розчаровувалася Рита. – Я його силоміць із собою не дружила.
А ще того дня стався конфуз. Перед самісіньким бенкетом у паперовій коробці, з якої хазяйки витягали копчену рибу, Марійка намацала… яйце! Запецькане[58] риб’ячим, ржавого кольору, товщем, воно скидалося на незугарну крашанку, що її невміло переварили в гнилому смердючому цибулинні.
– Ой-йой, то ж поробив хтось! – зашелестіли, як осіннє листя, збентежені поліщучки.
– Ой, Ритко, ой, на недобре ся знахідка! – взялися «заспокоювати» молодуху.
– Стій! Не бери голими руками!!! – найсміливіша з сусідок, перше крутихвістка, а тепер самотня стара діва Пелихо-ва Катька кинула яйце на газету й віднесла суверток недалечко од Крадунишиної хати на перехрестя стежок, де підпалила. Мовила перед цим:
– Дивіться добре, бо зараз прийде в гості той, хто ці чари заподіяв!
Але ніхто чужий до хати не навідався. Видно, серед своїх затерся той, що згодом за столом так «зичив добра» молодятам.
Ритка ніби й не стала побиватися дурною знахідкою. Однак, забачивши «райце», таки стрепенулася од бурливого дрожу, що блискавкою сколотив її середину.
Досипала солі на рану й новоспечена свекруня. Після того, як Маргарита обтанцювала під старовинну пісню «Горіла сосна, палала» останню дівчину-весільницю, Сашкова мати, перш ніж і собі завальсувати з невісткою, закрутила їй поверх фати чорну, в рідку червону цятку, хустку…
– Слухай, Марго, я чогось ніяк не можу допетрати? – якось уранці після жагучих любощів заговорив до дружини Сашко. – Чого то ми вже п’ятий місяць, як живемо відкрито, а ти ніяк не залетиш? – чекав на відповідь, поклавши голову на плетиво з худих рук, і не відводив очей від стелі.