Потрудилися Маргаритині помічники на славу. Зосталося дозбирати чотири рядочки. То вже їй, Риті, завтра на півдня роботи.
Увечері трудівники сіли випити-закусити за добру роботу. Розстелили в садку під вишнями велике простирадло, поставили на нім миски з порізаним салом, малосольними огірками, вчорашньою товченою картоплею, розігрітою на газовій плиті (Ритка на гарячий осінній сезон якраз заправила балон), смаженими яйцями з цибулею; пошматували чорний із кмином хліб, що ним вельми добре занюхувати випиту порцію міцної горілочки. А ще Людка принесла з дому солоного, як ропа, оселедця. Бо в своєму хазяйстві вони з Андрієм холодильника поки не мали, тому чимало наїдків, зокрема сир, масло та свіже молоко, зберігали в покліті.
Ця господарська прибудова мала такі властивості, як ото льох, і правила Людці й багатьом іншим хазяям на Поліссі за холодильник. А що хатина, в якій мешкала з Андрієм, була престара, то в ній мудрі пращури частину сінець відгородили і ззаду прорубали вхідні двері. Вікон у покліті не було, а на долівці – збита з глини земля, що утримувала сталу температуру. Тож за теплої погоди Людка тут зберігала всілякий набіл,[59] а взимку – картоплю, квашені огірки, капусту, яйця…
Стара ж Крадуниха свого часу й про таку прибудову не подбала. Тому нетривкі продукти Маргарита носила на схов у Людчин покліт.
Повечерявши, Людка з Андрієм поспішили додому, бо ж і собі хазяйство треба порати. А Ритка, захмелівши од радості, що з картоплею так пощастило, й водночас од випитої бурячанки, зосталася погуторити з несміливим Аркадієм.
Незчулася, як Аркаша… поклав руку на її праве плече й неначе пригорнув до себе. Ритка й далі завзято щось розповідала, ніби не завваживши сміливого вчинку давнього друга. Але цього разу той, що не по дівках, виявив завзяття. Він перебив Ритчину повідь, мовивши:
– А чи не наллєш іще по сто за таку файну нашу роботу?!
– Авжеж наллю, Аркашко! – відповіла господиня й схопилася наповнювати чарки самогонкою.
Оте «Аркашко» видалося хлопцеві таким ніжним, так зайняло душу, що він похапцем перехилив налите й не став зволікати – міцно стиснув Ритку за плечі й уп’явся в її губи, які й собі допіру проковтнули гірких сто грамів бурячанки.
Аркадій піймав себе на думці, що нехай би нагло пропали впень усенькі його прожиті абияк роки, тільки б оця мить тривала якнайдовше. Хлопець заціпенів-застиг у палкім поцілунку й отямився лише тоді, коли Ритка відсахнулася й випалила:
– Ти що, Аркашо, геть уже п’яний?!
– Ні. Чому? – серйозно відповів на те Аркадій. – Ще од п’яти чарок горілки я не чманів, – не показуючи очей, несподівано для Рити знову прикипів до її солодких губ.
– Аркашо, та що з тобою?! – І цього разу Рита відштовхнула від себе настирливого залицяльника. – Чудний якийсь! – голосно засміялася.
Аркадій присоромлено понурився, сховав очі. Рита вперше в житті побачила перед собою на диво скромного, нехитрого хлопця, який, скоцюбившись, сидів коло її підібганих під себе ніг і нічого од неї не вимагав, не просив, лише гучно й неспокійно посопував.
– Що? Та що з тобою? – поплескала по-товариськи Аркадія по плечу й дзвінко засміялася. – То ти що, опше-то, й цілуватися вмієш, Аркашко? – залилася сміхом, та так, що, здавалося, її ляскіт чула вся округа.
– Годі сміятися, Маргаритко, цить уже, – Аркадій наказав своїй пасії заспокоїтися.
– Та чого ти, Аркашо?! То я так… Я ж, опше-то, нічого, я просто… Ну, од кого-кого, а од тебе… Ти мене так здивував, Аркашко! – Ритка наново зайшлася реготом, аж до кольок у боці. А відтак притихла, витерла з лиця сльози, що капотіли од щирого сміху, стрепенулася, як качка після купелі, й зирнула парубкові в несміливі зіниці.
Що подумалося їй тоді? Бо, прошепотівши: «Ох, ти диво-чудило!», враз схопила юнака за голову та й собі приклеїлася до його обвітрених губ, як розжарена сонцем смола до сандалі. І така жага охопила Крадуниху, така неприборкана пристрасть закипіла-забурлила нутром, що аж розпалила всеньку її середину. Рита сама себе не впізнавала. Авжеж, вона мала всяких мужиків, але щоб отак, лишень поцілувавшись… Уперше щось непідвладне крутило та вихорило нею, як неугавною зміюкою, кидало в жар, розпирало жагою груди, Рита скидалася на ненаситну, зморену любовною голоднечею самицю, що кілька літ не відчувала жарких парубочих пестощів.
Оце так! Той, що не по дівках, тепер так напористо гицав на давно омріяній Чикунисі, що в обох перехоплювало дух, стегна проймали терпкі судоми, які швидко відпускали, й несамовита насолода прокочувалася кожнісінькою клітиночкою їхніх збуджених спітнілих тіл.