…Оленку хрестили в день її ангела, третього червня. Батюшку запросили додому, то був третій день Петрівки.
– А як закінчиться піст, то на Петра і Павла, дванадцятого липня, якщо це буде не пісна середа чи п’ятниця, покличемо родину, сусідів, друзів на одвідки,[63] – провадив новоспечений таточко.
– То, може, тогово-но, після Петра в неділю?! – долучилася до планів Марійка.
– О, так буде добре! – підтримав дружину Василь, який одружившись іще більше старався жити, як велить Євангеліє.
– Людина без Бога – що тварина! – сказав якось дружині. – У колонії отець Роман роз’яснював нам, навіщо людині хрещення, вінчання, ангел-хранитель… У нас були хлопці, які після хрещення так змінювалися! А батюшка не дивувався, лише казав, що стати християнином означає переродитися в нову людину… А ми змалечку роститимемо нашу донечку християнкою, – хвацько підкинув доньку міцними руками.
Марійка в такі миті раділа й усе поспішала за бравим чоловіком, який сягнистими кроками прошкував з дому до храму.
– Хтозна, може, й наша дівчинка виросте така вірна Богові, як свята Олена? Недаремно ж ми її так назвали, – підморгував дружині, коли споминав матір римського імператора Костянтина – Олену. Василь вірив, що охрещена на честь святої Олени донька матиме небесну покровительку й намагатиметься бути подібною до неї.
А якось…
– Ото готуєшся все життя, а час відповідати настає зненацька, – ні з того ні з сього мовив Василь.
– Василю, може, ти б, тогово-но, на батюшку вчитися пішов? – так само несподівано запропонувала побожному чоловікові Марійка. – У нашому селі, сам бачиш, для чоловіків є тільки дві дороги: одна веде до церкви, друга – до горілки. Найчастіше, як відомо, обирають другу, а першу – хіба одиниці. Тогово-но, син Дарини Яворівської найперший з усіх наших односельців подався до семінарії… Дивне наше село, – зітхнула. – Виросло тут зо п’ять учительок (решта понаїздили), стільки ж медичок, десь дві продавщиці, по одному лісникові, ветлікареві, бухгалтерові, зоотехнікові, яким нема де приткнутися, бо ж колгосп розвалили… Добре, що декотрі ще на трактористів вивчилися, але й вони… хіба то хазяї? П’ють… Усі п’ють – молоді й старі… І нічого вже, тогово-но, не виправиш… А після Романа Яворівського, що вивчився на священика, ще, мабуть, троє… Ану-но, – взялася рахувати. – Ігор Бадрай, син лісників, Андрій Козюта, – Ольги-продавщиці, Сашко Дудчин – його батько бензином підторговує… О, оце троє хлопців ще тим шляхом пішли… І все. Ти можеш бути четвертим, Васю. Може, вимолиш долю дитині, – сіла на порозі, принишкла.
– Марійко, як дитина сама про себе не подбає, то ніхто замість неї того не зробить, – сів коло дружини. – Маємо дбати, щоб Оленка вчилася сприймати не так слова, як цінності, якими живемо з тобою… Переродиться наш рід, не хвилюйся, – усміхнувся Василь, обійняв дружину. – Так дивно, – задумався, – бо ж і до нас у колонію приїздив батюшка на ім’я Роман… Треба буде й собі познайомитися з тим священиком Яворівським. Може, він знайомий із моїм наставником? – почухав носа.
А за три місяці до другого Оленчиного дня народження селяни читали в районці:
«Жахливе й непоправне горе спіткало нашу дорогу подругу, однокласницю й куму Гайдук Марію – великодушну, людяну, завжди привітну, молоду дружину й матусю. Трагічно загинув її чоловік, 22-річний Василь Карпук, благородний, порядний чоловік, який понад життя любив свою сім’ю…
Чому покинув дружину з дворічною донечкою, Василю? Як же вони, слабкі та беззахисні, житимуть без тебе?
…Тільки-но одружилися, обжили чепурну й затишну оселю, засадили поля, господарство не згірш, як у людей, завели… Діждалися донечки Оленки, ненаглядної квіточки молодих тата й мами… Як не глянь, вона геть у татка вдалася… Тішилася Марійка радісним дивом і повторювала часто: «Добре, що татусева дівчинка: мо’, щаслива виросте, бо на батька схожа…»
Чорною хмарою, наче хусткою, покрило наше село горе. Нестямний розпач, зажура й співчуття вразили всіх. Бо як то жаль молодого й заповзятого господаря, що через дошкульне безгрошів’я був змушений податися до Москви на заробітки. Ще й мовив перед від’їздом дружині: «Ото поїду лише раз, підзароблю, а там, як ти й радила, Марійко, на священика вчитися піду…»
Ох-хох! Сказав і слова дотримав, бо таки не поїде більше на заробітки, що радше заробідками звуться… І не стане священиком. Відтепер молитимуться за татка й чоловіка дружина та донечка… Не судилося Василеві живим повернутися додому – життя безжально відібрала чужина: переходив дорогу, а з-за рогу вискочила машина-убивця. Звісно, нема кому поїхати до Москви, поборотися за правоту заробітчанина-поліщука, який переходив дорогу на зелене світло. Добре, хоч небайдужі люди допомогли доправити загиблого нелегала додому, щоб у рідній землі спочивав…