— А вони встигнуть до завтрашнього вечора? — Тімоті схвильовано вхопився за краєчок простирадла. — Вони будуть тут вчасно? — З-під комірця у Тімоті, як чорний маятник, збуджено пританцьовуючи, звисав павук. Малий схилився над сестрою. — Встигнуть до Дня повернення додому?
— Так, звісно, що так, Тімоті! — зітхнула Сесі. — Іди собі! Дозволь мені помандрувати у місця, які я люблю!
— Дякую!
Коридором Тімоті побіг до своєї кімнати застеляти ліжко. Він прокинувся саме тоді, коли заходило сонце і щойно замерехтіли перші зорі. Малий прибіг до Сесі, адже йому так кортіло із кимось поділитися своїми переживаннями.
Поки Тімоті умивав своє лице, павук обплів його тонку шию срібним ласо.
— Ти лишень подумай, Араше, вже завтра — переддень Усіх святих!
Він підійняв обличчя і поглянув на своє відображення у дзеркалі. Це люстерко було єдиним, дозволеним у домі. Воно — поступка мами в його «недузі». Ох, якби тільки він не був таким хворобливим! Він відкрив рота, оглянув погані зуби, якими наділила його природа. Наче два ряди кукурудзяних зернят — округлих, м’яких і жовтих. А його ікла? Тупі камінці!
Сутінки огорнули все навколо. Геть спустошений, Тімоті запалив свічку. Впродовж минулого тижня уся Сім’я жила по-старосвітському. Вони спали вдень, а прокидалися на заході сонця, щоб поквапитися з підготовкою.
— Ой, Араше, якби я тільки міг спати вдень, як усі інші!
Він узяв підсвічник. Якби тільки мати міцні зуби, як сталеві вістря! Чи принаймні такий дар, як у Сесі, що могла вивільняти свою думку і мандрувати єгипетськими пісками уві сні! Але ні, він навіть боявся темряви! Він спав у ліжку! Не в цих чудових, вишуканих, відполірованих скринях! То й не дивно, що сім’я оминала його десятою дорогою, наче він був єпископським синком! А якби хоча б крила виросли за плечима! Він оголив свою спину, оглянув її. Ніяких крил. Ніяких польотів!
Знизу долинали таємничі й вабливі звуки. Чорний лискучий креп прикрашав усі зали, стіни, стелі та двері. Сичання тоненьких чорних воскових свічок на балюстраді сходової клітки. Мамин і Татів голоси відлунювали від стін підвалу.
— Ох, Араше, невже вони справді дозволять мені бути на бенкеті, — сказав Тімоті. Павучок закрутився на кінчику своєї шовкової ниточки, сам-самісінький. — Не тільки приносити поганки і павутинки, розвішувати креп або розрізати гарбузи. Я маю на увазі бігати, стрибати, кричати, сміятися, чорт забирай, бути гостем на бенкеті. Так!?
Замість відповіді Арах сплів на дзеркалі павутинку, в центрі якої було одне слово: Nil![5]
На першому поверсі одна-єдина кішка носилася як навісна, а одна-єдина миша пронизувала стіни нервовими, скребучими звуками, немов викрикуючи повсюди: «День повернення додому!» Тімоті повернувся до Сесі, яка міцно спала.
— Де ти зараз, Сесі? — прошепотів він. — У повітрі? На землі?
— Скоро, — пробурмотіла Сесі.
— Скоро, — радість осяяла обличчя Тімоті. — Всі святі! Скоро!
Він позадкував, вивчаючи тіні дивних птахів і звірів, що скакали по її обличчю.
Біля відкритих дверей підвалу він відчув запах вологої землі.
— Тату?
— Давай сюди! — викрикнув Батько. — Хутчіш!
Тімоті вагався досить довго, щоб розгледіти тисячі тіней, які зривалися зі стелі, обіцяючи скоре прибуття гостей, а потім кинувся у підвал.
Тато перестав натирати довгу скриню. Постукавши по ній, він звернувся до Тімоті:
— Давай, начисть її до блиску для дядька Ейнара.
Тімоті був вражений.
— Дядько Ейнар такий високий! Футів сім?
— Вісім!
Від рук Тімоті скриня засяяла.
— І важить двісті шістдесят фунтів?
— Триста! — фиркнув Батько.
— А що всередині коробки? Простір для крил? — вигукнув Тімоті.
— Простір, — розсміявся Батько, — для крил.
О дев’ятій годині вечора Тімоті вискочив на вулицю у жовтневу погоду. Подував непевний вітерець — то теплий, то холодний, і Тімоті години зо дві блукав ліском, збираючи поганки.
Він проминув ферму. «Якби ж ви тільки знали, — промовив він до освітлених вікон, — що зараз відбувається у нашому Будинку!» Тімоті забрався на вершину пагорба і поглянув на місто, що мирно спало собі за декілька кілометрів звідси, на круглий годинник, що білів високо на церкві. «Ні, ти також навіть не здогадуєшся,» — подумав він. І поніс поганки додому.