У підвалі відбувалась церемонія: Батько монотонно наспівував темні слова; білі, як слонова кістка, руки Матері рухались у дивних благословеннях. Тут зібралась уся Сім’я, крім Сесі, котра залишилася лежати нагорі. Але ні, Сесі була тут. То вона поглядала очима Байєна, то Самуелевими, то Маминими, легкий порух — і ось вона дивиться вже твоїми, а за мить закотила очі й уже зникла.
Тімоті молився в темряву.
— Будь ласка, я тебе благаю, допоможи мені вирости й стати таким, як ті, хто скоро будуть тут. Ті, хто ніколи не старішає, не помирає, принаймні так говорять, що вони не помирають, хай там що, або ж уже давно померли, але ось Сесі кличе їх, і Мама з Татом кличуть, і Прабабуся, хоча її поклик — всього лише тихий шепіт, і зараз вони з’являться. А я — ніщо, не такий, як ті, хто проходить крізь стіни і живе у гіллях дерев, або під землею, доки сімнадцять років дощів не вимиють їх на поверхню, не такий, як ті, хто бігають зграями. Дозволь мені бути таким! Якщо вони живуть вічно, чому я не можу?
— Вічно, — почувши його слова, озвався луною Мамин голос. — Ох, Тімоті, має бути якийсь спосіб. Ми щось придумаємо! А зараз…
Вікна задеренчали. У Прабабусі зашурхотів кокон з лляного папірусу. В стінах жуки-точильники цокали та біснувалися.
— Нехай розпочнеться! — вигукнула Мати. — Починаємо!
І здійнявся вітер.
Він звивався над світом, як невидимий величний звір, і весь світ чув, як він наближався порою жалю та скорботи, прославлянням темних субстанцій, які він приніс, щоб розвіяти над північним Іллінойсом. Він накочувався хвилями і вводив у забуття звуками; він украв пил із очей кам’яних ангелів на надгробних каменях, ввібрав у себе примарну плоть із могил, підхопив безіменні похоронні квіти, обніс священні дерева друїдів, аби високо в небо сухою зливою підкинути урожай осіннього листя; батальйон волохатих мармиз та вогняних очей шалено палали в океанах спустошливих хмар і розривали себе на прапори, щоб привітати загарбників простору, число яких усе збільшувалось; небо наповнилося таким меланхолійним плачем за всіма втраченими роками, що мільйони фермерів прокинулись у своїх ліжках зі слізьми на очах, дивуючись, чи не пішов бува дощ, якого ніхто не передбачив. А за морем від усієї цієї ваги прибуття і прощання пінилася штормова річка, поки шквал листя та пилу кружляв над пагорбом, над Будинком, над святом з нагоди повернення і, перш за все, над Сесі, яка на горищі, сонним тотемом на піску, манила своїм розумом і видихала дозвіл на приземлення.
Тімоті з найвищого даху відчув, як Сесі ледь моргнула і…
Вікна Будинку розчахнулися, дюжина тут, дві дюжини там, щоб впустити в себе прадавні вітри. Усі вікна та двері були відчинені навстіж, весь Будинок перетворився в одну величезну голодну пащеку, що вдихала ніч і, зітхаючи, примовляла: «Ласкаво просимо! Ласкаво просимо!» — і всі його шафи, підвальні ящики і горищні ніші здригалися в гуркоті темряви!
Коли Тімоті висунувся з віконця, наче справжнісінька ґоргулья, величезна армада могильного пилу, павутини, крил, жовтневого листя і цвинтарних квітів вдарилась об дах Будинку, в той час, як по землі навколо пагорбів, гавкаючи на місяць, бігли дорогами й пробиралися лісами тіні, озброєні гострими зубами, оксамитовими лапами і нашорошеними вухами.
І це злиття повітря і землі проникало в Будинок через кожне вікно, комин і двері. Створіння, що літали рівно або скаженими зигзагами, що ходили прямо, або бігали навкарачки, або стрибали, як покалічені тіні, всі вони, ніби видворені божевільним і сліпим Ноєм з якого-небудь похоронного ковчега, тисячозубі та без’язикі, прощалися з ним, розмахуючи вилами і псуючи повітря.
Усі лишались осторонь, поки багатоголосий потік тіней, дощів і хмар наповнював підвал. Вони влаштовувались у ящиках, на яких були вказані роки смерті тих, хто вже воскрес, а на стільцях у вітальні вмостились тітоньки і дядьки з дивними генами, а в кухонної відьми з’явилися помічники, котрі рухалися ще вихилястіше, ніж вона. Химерні кузени, давно втрачені небожі й доволі специфічні небоги волочили ноги, скрадались або влітали, кружляючи під стелею в павані[6] навколо люстр. Можна було відчути, як заповнюються кімнати внизу, ледве витримуючи навалу нечисті, від якої почали розгойдуватися картини на стінах. Миша божевільно носилась у клубах осідаючого Єгипетського диму, а павук, що до цього сидів на шиї Тімоті, заховавсь у його вусі, нечутно викрикуючи «Рятуйте!». Тімоті зазирнув на горище і постояв, захоплюючись Сесі, — вона була дрімотним маршалом, який керував усім тим бедламом, потім побіг до Прабабусі, вона світилась від гордості, її лазуритові очі палали, а потім він кинувся донизу, просто в середину ударів серця і звуків, що вибухали з усіх боків.