І знову її ієрогліфи затряслися, і, наче корабель в бурхливому морі, зітхнуло та заскрипіло горище.
— Що можна зробити? — запитав Тімоті.
— Тікайте. Розбігайтеся в різні боки. Вони не можуть угнатися за всіма. Треба покинути Будинок до опівночі. Саме тоді вони прийдуть зі смолоскипами.
— Зі смолоскипами?
— Хіба ти не знаєш, що завжди приходять з вогнем і факелами, факелами й вогнем?
— Так. — Тімоті відчув, як ворушився його язик, приголомшений спогадом. — Я бачив це у фільмах. Бідні люди, що тікають, та люди, що біжать за ними. І смолоскипи, і вогонь.
— Що ж. Поклич сестру. Сесі повинна попередити всіх інших.
— Я вже зробила це! — долинув голос нізвідки.
— Сесі?!
— Вона разом з нами, — прохрипіла старенька.
— Так! Я все чула, — мовив голос зі сволоків, з вікон, із шаф, зі сходів наниз. — Я в кожній кімнаті, в кожній думці, в кожній голові. Там уже всі трусять комоди, пакують багаж. Задовго до опівночі Будинок спорожніє.
Невидима птиця торкнулася повік і вух Тімоті й утупилася в Неф його очима.
— І справді, ось вона Красуня, — промовила Сесі вустами Тімоті.
— Що за нісенітниці! Хотіли б почути іншу причину, чому зміниться погода і прийдуть повені? — пробурмотіла древня.
— Звісно. — Тімоті відчув, як м’яка сутність сестри притислася до його зіниць. — Розкажи нам, Неф.
— Вони ненавидять мене, тому що я — це згусток знання про смерть. Ці знання — для них прокляття, а не корисний тягар.
— Хіба можна… — почав Тімоті, а закінчила Сесі: — хіба можна пам’ятати смерть?
— О, так! Але тільки мерцям. Ви, живі — сліпці. Але ми — ті, хто пірнав у часі та переродився, як діти Землі та спадкоємці вічності, плавно дрейфуємо в піщаних річках і потоках темряви, знаємо про падіння зірок, що їх світло мільйони років падало на землю дощем і знаходило нас на плантаціях вічних душ, наче збіжжя під мармуровими шарами та барельєфними скелетами ящероптахів, котрі літають у піщанику, з розмахом крил у мільйон років і на глибині в один вдих. Ми — хранителі Часу. Ви — ті, хто ходить по землі, — знаєте тільки момент, який губите разом із вашим наступним видихом. Ви рухаєтеся і живете, тому не можете хранити. Ми — житниці темних спогадів. Наші похоронні урни,[42] де зберігаються наш вогонь і наші безмовні серця, — ще й наші криниці, глибші, ніж ви можете собі уявити; серед утрачених підземних годин, в присмерку куняють усі оповиті подихом смерті, які тільки коли-небудь траплялися, смерті, на яких людство побудувало нові оселі з плоті та кам’яні стіни, що спинаються вище й вище, навіть коли ми опускаємося все нижче й нижче. Ми збираємо. Ми мудрі в прощанні. Хіба не правда, дитино, що сорок мільярдів смертей — це велика мудрість, і ті сорок мільярдів, що лежать під землею — великий дар живим, аби вони могли жити?
— Напевно.
— Не просто напевно, дитя моє. Це точно. Я навчу, і ці знання важливі для життя, тому що лише смерть може очистити світ і відродити його наново, й це ваш солодкий тягар. І сьогодні вночі почнеться ваша робота. Зараз!
Цієї миті в центрі її золотих грудей засяяла яскрава медаль. Світло спалахнуло й охопило стелю, немов тисяча літніх бджіл, що можуть одним своїм блиском і тертям підпалити сухі балки.
Горище, здавалося, закружляло в потоці світла й тепла. Кожна дощечка, ґонтина, поперечка стогнали і розширювалися, поки Тімоті піднімав руки, захищаючись від роя, і дивився на палаючі груди Неф.
— Вогонь! — вигукнув він. — Смолоскипи?
— Так, — прошипіла стара-престара жінка. — Смолоскипи й вогонь. Нічого не залишиться. Все згорить.
Разом із цим Будинок, зведений задовго до Геттісберга та Аппоматтоксу,[43] задимівся і запалав на її пекторалі.
— Нічого не залишається! — крик Сесі донісся одночасно звідусіль, ніби світлячки та літні бджоли, що, зіштовхуючись між собою, обпалюють світлом. — Усе зникає!
Тімоті моргнув і схилився, спостерігаючи за людиною з крилами, сплячою Сесі, Невидимим Дядьком (невидимим, якщо не вважати того, що він нісся вітром крізь хмари чи хуртовини, або зграя вовків — на полях чорної пшениці, або табунець кажанів — у зраненому зигзагоподібному польоті, що намагається проковтнути Місяць) і двома десятками інших тіточок, дядьків та кузенів, котрі вже прямували дорогою геть від міста. Або ширяли в повітрі, шукаючи прихистку в деревах за безпечні милі звідси, поки безумний натовп у світлі смолоскипів тік по грудях Старої Бабусі Неф. Із вікна Тімоті бачив, як наближається справжній натовп із факелами, прямуючи до Будинку, немов потік лави, пішки, велосипедами, машинами, а їхні крики зливалися в один-єдиний рев і неслися вперед.
43
Тобто до часів Громадянської війни у СІЛА. Битва під Геттісбергом відбулася 01–03.07.1863 р., а битва за долину р. Аппоматтокс — 29.03–09.04.1864 р. Остання фактично поклала край бойовим діям у війні та стала її завершальним акордом.