— Заходь. Заходь.
Том увійшов у двері.
Майже миттєво Будинок провалився на чверть дюйма, ніби на нього опустилася ніч або над дахом високого горища нависла хмара.
Там, нагорі, хтось снив, дрімаючи во плоті.
— Хто там? — тихо покликав він. — Де ти?
Курява на горищі піднялася й опустилася в тіні.
— О, так, так! — сказав він нарешті. — Тепер згадав. Твоє благословенне ім’я.
Том пішов до сходів, що вели наверх, на горище Будинку, залите місячним світлом.
Перевів дух.
— Сесі, — кінець-кінцем прорік він.
Будинок затремтів.
Місячне світло осяяло сходи.
Він піднявся.
— Сесі, — сказав Том востаннє.
Вхідні двері дуже повільно прочинилися, потім ковзнули і так само тихо зачинилися за ним.
Розділ 23
Подарунок
У двері постукали, й Дуайт Вільям Олкотт відірвався від фотографій, щойно надісланих із якихось розкопок під Карнаком.[46] Оскільки він був в доброму гуморі, бо, вочевидь, уже надивився на нові фото, то відповів на стукіт. Він кивнув, і цього виявилося достатньо, щоб двері негайно відчинились і в кімнату зазирнула повністю лиса голова.
— Я знаю, це дивно, — сказав його помічник, — але до вас хлопчик…
— Це справді незвично, — сказав у відповідь Д. В. Олкотт. — Діти зазвичай сюди не ходять. Він записувався на прийом?
— Ні, але наполягає, що після того, як ви подивитеся на подарунок, який він вам приготував, то самі погодитеся на розмову.
— Незвичайний спосіб добиватися зустрічі, — задумливо вимовив Олкотт. — І з цією дитиною мені варто поговорити? Хлопчик, так?
— За його словами, просто неймовірний хлопчик зі стародавнім скарбом.
— Для мене це вже занадто! — розсміявся завідувач. — Впустіть його.
— Я вже тут. — Тімоті наполовину проліз у двері, а потім, не вагаючись, ступив уперед, тримаючи торохкітливий пакунок.
— Присядь, — сказав Д. В. Олкотт.
— Якщо не заперечуєте, я постою. Однак їй можуть знадобитися аж два стільці, сер.
— Два стільці?
— Якщо ви не заперечуєте, сер.
— Давайте ще один стілець, Сміте.
— Так, сер.
Коли принесли другий, Тімоті підняв довгий невагомий подарунок і поклав його на обидва стільці, де при хорошому освітленні було видно якесь ганчір’я.
— Отже, юначе…
— Тімоті, — підказав хлопчик.
— Тімоті, в мене купа справ. Розповідай, будь ласка, і хутчіш.
— Так, сер.
— Ну?
— Чотири тисячі чотириста років і дев’ятсот мільйонів смертей, сер…
— Боже, оце закрутив!
Д. В. Олкотт помахав Смітові.
— Іще один стілець! — Той його приніс. — А тепер, синку, присядь.
Тімоті сів.
— І повтори ще раз.
— Краще не треба, сер. Це схоже на брехню.
— І все ж таки, — повільно вимовив Д. В. Олкотт. — Чому я тобі маю вірити?
— Я своїм виглядом викликаю довіру, сер.
Завідувач музею нахилився вперед і прикипів поглядом до блідого напруженого обличчя хлопчика.
— Клянусь Богом, — пробурмотів він, — ти маєш рацію. А що у нас тут? — продовжував він, киваючи в сторону предмета, схожого на труну. — Тобі відоме слово «папірус»?
— Це всі знають.
— Так, напевно, кожен хлопчик точно знає, що таке розграбовані гробниці та хто такий Тутанхамон. Хлопчики справді знають про папірус.
— Так, сер. Якщо хочете, підійдіть подивіться.
Завідувач музею направду хотів, тому вже підвівся на ноги.
Він наблизився й почав, як у картотеці, перебирати лист за листом, здавалося, зашкарублого тютюну, на якому де-не-де була намальована то голова лева, то тіло яструба. Його пальці забігали все швидше і швидше, в нього перехопило дихання, ніби від удару в груди.
— Дитя, — сказав він і знову зітхнув. — Де ти їх знайшов?
— Її, сер, а не їх. І це не я знайшов, а вона — мене. Сказала, що грала зі мною в хованки. І я її почув. На цьому гра й закінчилася.
— Боже мій, — видихнув Д. В. Олкотт, обома руками відкриваючи «рани» крихкого сувою. — Вона твоя?
— Це взаємно, сер. Вона — моя, а я — її. Ми — сім’я.
Завідувач заглянув хлопчикові у вічі.
— І знову ж таки, — промовив він, — я справді тобі вірю.
— Дякувати Богу.
— І чому ти йому дякуєш?
— Тому, що якби ви мені не повірили, довелося би піти.
І Тімоті трохи відсунувся.
— Ні, ні! — вигукнув чоловік. — Не треба. Але чому ти говориш так, ніби вона, ніби це володіє тобою, неначе ви родичі?
— Тому що, — відповів Тімоті, — це Неф, сер.
46
Карнак — комплекс храмових споруд, розташований біля однойменного єгипетського села (мухафаза Луксор) на березі Нілу. Протягом півтори тисячі років храм був головною святинею Єгипетської держави.