— Неф? Хто це?
Тімоті простягнув руку і згорнув пов’язку.
Глибоко під папірусом виглянули зашиті очі старої-престарої жінки, між повіками якої сяяло приховане світло. З її губ злетів пил.
— Це Неф, сер, — повторив хлопчик. — Мати Нефертіті.
Завідувач музею знову присів на своє крісло та потягнувся за кришталевим графином.
— Ти п’єш вино, хлопче?
— Сьогодні вперше, сер.
Тімоті довго сидів і чекав, поки містер Олкотт протягне йому келишок вина. Вони разом випили, і врешті-решт містер Олкотт вимовив:
— Навіщо ти приніс це… цю… Її сюди?
— Тут єдине безпечне місце у світі.
Завідувач кивнув.
— Це правда. То ти пропонуєш мені… — він на мить зупинився, — Неф? За гроші?
— Ні, сер.
— Чого ти тоді хочеш?
— Аби раз на день ви з нею розмовляли, якщо Неф тут залишиться, — з цими словами Тімоті збентежено подивився собі під ноги.
— Ти довіряєш мені, Тімоті?
Тімоті підняв голову і відповів:
— О, так, сер. Якщо ви пообіцяєте.
Потім він продовжив, піднявши погляд на завідувача музею:
— І більше того, слухали її.
— Вона розмовляє, це правда?
— І багато, сер.
— А зараз вона говорить?
— Так, але треба нахилитися трошки ближче. Я до цього вже звик. Через деякий час у вас також вийде.
Завідувач музею заплющив очі та прислухався. Десь зашарудів старовинний папір, і він поморщився, прислуховуючись.
— Що? — запитав він. — Що ж вона все-таки каже?
— Усе, що можна розказати про смерть, сер.
— Усе?
— Чотири тисячі чотириста років, як я вже сказав, сер. І про дев’ять сотень мільйонів людей, яким довелося померти, щоб ми могли жити.
— Це багато смертей.
— Так, сер. Але я радий.
— Які жахливі речі ти говориш!
— Hi, cep. Тому що, якби вони були живі, то ми б не змогли зараз ні поворухнутися, ні навіть дихати.
— Я розумію, що ти маєш на увазі. Вона це все знає, правда?
— Так, сер. А її донька була Явленою Нам Красунею.[47] А вона — Та, Хто Пам’ятає.
— Привид, що переповідає живу й повнокровну історію «Книги мертвих»?
— Думаю, що так, сер. І ще одне, — додав Тімоті.
— Що?
— Якщо ви не заперечуєте, то я хотів би отримати абонемент.
— Щоб відвідувати музей в будь-який час?
— Навіть після закриття.
— Думаю, це можна влаштувати, синку. Зрозуміло, доведеться підписати певні папери, провести експертизу.
Хлопчик кивнув.
Чоловік підвівся.
— Це нерозумно з мого боку, але вона все ще говорить?
— Так, сер. Підходьте ближче. Ні, ще ближче.
Хлопчик легенько штовхнув чоловіка під лікоть.
Удалині, біля Карнакського храму, зітхнули пустельні вітри, а між лапами величезного лева осів пил.
— Послухайте, — сказав Тімоті.
Післямова
Як збиралася сім'я
Звідки я черпаю ідеї і скільки часу потрібно, щоб перетворити їх на книгу? Іноді — п’ятдесят п’ять років, а іноді — дев’ять днів.
У випадку «Із праху посталих», то перші напрацювання з’явилися ще в далекому 1945 році, а завершив його аж 2000-го.
Для порівняння, ідея роману «451° за Фаренгейтом» народилася в понеділок, а перший короткий варіант я дописав уже за дев’ять днів.
Тож, як бачите, все залежить від безпосередньої пристрасті. «451° за Фаренгейтом» — незвичайний роман, який я писав у незвичайні часи, в період полювання на відьом, якому настав край разом із Джозефом Маккарті в п’ятдесятих.
Сім’я Елліотів з книги «Із праху посталі» народилася, ще коли я був дитиною років семи. Щороку напередодні Гелловіну тітка Нева садила нас із братом у свій старенький «Форд-Т» і відвозила до Жовтневої країни збирати кукурудзу й гарбузи. Все це ми приносили в дім дідуся й бабусі, розпихали гарбузи по всіх закутках, кукурудзяні качани залишали на ґанку, а листям з обіднього стола усипали всі сходи, щоб можна було донизу з’їжджати, а не спускатися.
Вона ховала мене, одягненого відьмою, з восковим носом, на горищі, а мого брата саджала під сходами, що вели на горище, і ввечері пропонувала учасникам Гелловінського свята піднятися нагору. Атмосфера була шалена та весела. Мої найкращі спогади з дитинства пов’язані якраз із цією чарівною тітонькою, котрій було всього на якихось десять років більше за мене.
На тлі взаємин з дядьками, тітоньками і бабусею я почав розуміти, що слід відобразити на папері дещо з цього, аби назавжди зберегти про них пам’ять. Тож, коли мені стукнуло трохи за двадцять, я почав думати саме про цю Сім’ю, дивну, екстравагантну, гротескну — хіба що серед нас, мабуть, не було вампірів.