Чоловічок підлесливо вклонився і зробив жест руками, ніби мив їх під уявним краном.
Якщо Бонд і не міг чогось терпіти, то це коли йому лижуть черевики. Він глянув портьє в очі, і той швидко відвів погляд.
— Он як. Але спершу я маю побачити цю кімнату. Може, вона мені й не сподобається. Мені було досить зручно і в тій.
— Так, так, звісно, ефенді. — Чоловічок нахилився ще нижче, супроводжуючи Бонда до ліфта. — Але, на жаль, у вашій кімнаті працюють водопровідники. Водопостачання... — Голос портьє бубонів десь унизу.
Ліфт піднявся на десять футів і зупинився на другому поверсі.
Гаразд, версія з водопровідниками має сенс, подумав Бонд. Та й хіба зашкодить мати найкращу кімнату в готелі?
Чоловічок відімкнув високі двері й ступив убік. Сонце лилося крізь широкі подвійні вікна, що виходили на маленький балкон. Декор був виконаний у рожево-сірій гамі, меблі — під стиль Французької імперії, пошарпані часом, але з рештками елегантності початку століття. На паркетній підлозі лежав прекрасний бухарський килим. З пишно оздобленої стелі звисала начищена бронзова люстра. Ліжко, що стояло під правою стіною, було справді королівське. Велике дзеркало у золотій рамі закривало більшу частину стіни. Бонд був задоволений. Кімната для молодят! У такому разі дзеркало має бути й на стелі. В обкладеній кахельною плиткою ванній кімнаті було все, що потрібне, зокрема й біде та душ. Його речі для гоління вже дбайливо розклали на поличці перед дзеркалом.
Портьє не відставав ні на крок, і коли Бонд сказав, що задоволений кімнатою, той вдячно вклонився.
А чом би й ні? Бонд знову обійшов кімнату, ретельно обстежуючи стіни, ліжко й телефон. Чого це відмовлятися від кращого? Чому тут мають бути мікрофони та потаємні двері? Який у цьому сенс?
Його валіза стояла на лаві біля комода. Він став навколішки. На замку жодної подряпини. Жмутик пуху, який він запхав у застібку, був на місці. Ніяких слідів стороннього втручання. Бонд відкрив валізу й дістав звідти «дипломат». І там ніяких слідів. Він закрив «дипломат» і підвівся.
Бонд умився і вийшов з кімнати. Ні, листів для ефенді не залишали. Відчиняючи дверцята «Роллса», портьє вклонився ще нижче, ніж перед тим. Чи ховався за виразом провини в його очах натяк на змову? Бонд вирішив більше про це не думати. Гра, хоч би яка вона була, мала відбутися. Якщо заміна кімнати стала першим ходом, її гамбітом, то це й на краще. Десь і колись гра мала початися.
Коли машина спускалася з пагорба, він думками повернувся до Дарко Керіма.
Яка людина для керівництва станцією «Т»! Самі його розміри в цій країні потайливих миршавих чоловічків надають йому владу, а його величезна життєздатність і любов до життя робить з кожного його друга. Звідки взявся цей розкішний кмітливий пірат? І як сталося, що він почав працювати на таємну службу? Він, безперечно, належав до того рідкісного типу чоловіків, яких Бонд любив. І він уже відчував готовність долучити Керіма до півдесятка своїх справжніх друзів.
Автомобіль переїхав Галатський міст і тепер посувався склепистим пасажем базару прянощів. Шофер прокладав шлях пласкими вичовганими сходами в тумані екзотичних пахощів, вигукуючи прокльони жебракам і навантаженим мішками носіям. Посеред проїзду шофер звернув із людського потоку ліворуч і показав Бондові на невеличку арку в товстій стіні. Кам'яні сходи закручувалися вгору, як у вежі.
— Ефенді, Керім-бей у дальшій кімнаті ліворуч. Треба тільки запитати. Бонд вибрався прохолодними сходами до невеличкого передпокою, де його зустрів офіціант і, навіть не спитавши імені, повів крізь лабіринт маленьких, обкладених кольоровими плитками склепистих кімнат до тієї, де сидів Керім-бей. Помахуючи склянкою молочно-білої рідини, в якій поблискував лід, він радісно привітав Бонда.
— А ось і мій друг! Для початку трохи ракії. Після такої екскурсії можна й стомитися. — І Керім почав, як із автомата, вистрелювати офіціантові замовлення.
Бонд сів у крісло із зручними бильцями і взяв чарку, яку йому подав офіціант. Він підніс її в бік Керіма і скуштував напій, що нагадав йому «оузо». Бонд вихилив чарку до дна. Офіціант одразу ж наповнив її знов.
— А тепер замовимо ленч. У Туреччині не їдять нічого, крім покидьків, підсмажених у згірклій оливковій олії. Але в «Мізір-карсарі» покидьки найкращі. Шкірячи зуби, офіціант заходився щось пропонувати й пояснювати.
— Він каже, що донер-кебаб сьогодні дуже добрий. Я йому не вірю, але цілком може бути й так. Це — молода баранина, підсмажена на вугіллі, із смачним рисом. Багато цибулі. А може, ви надаєте перевагу чомусь іншому? Плову чи оцьому клятому фаршированому перцю, який вони тут їдять? Тоді гаразд. Починати треба із смажених сардин, їх цілком можна їсти. — Керім поговорив з офіціантом. Потім сів і всміхнувся Бондові. — Тільки так можна поводитися з цими чортяками. Вони люблять, коли їх лають і штурхають у зад. Це все, що вони розуміють. Це в їхній крові. А претензії на демократію тільки вбивають їх. їм потрібні султани, війни, зґвалтування й веселощі. Бідні, дурні й тупоголові тварюки в смугастих костюмах і котелках. Вони нікчемні. Досить на них тільки глянути. Та ну їх к бісу! Які там новини?
Бонд розповів про заміну кімнати та незачеплений «дипломат». Керім поставив склянку ракії і витер рота другим боком долоні. Він висловив ті самі думки, що виникли й у Бонда.
— Атож, гра колись має початися. Я вже зробив деякі маленькі кроки. Тепер нам залишається чекати й спостерігати. Ми вчинимо невеличкий наїзд на ворожу територію після ленчу. Гадаю, вас це зацікавить. О, нас не побачать. Ми рухатимемося в тіні, під землею. — Керім у захваті від власної дотепності розсміявся. — А тепер поговорімо про інші справи. Як вам Туреччина? Ні, облишмо цю тему. Що там іще?
Їхню бесіду перервала перша страва. Смажені сардини смакували, як і будь-які смажені сардини. Керім прилаштував поруч велику тарілку зі смужками сирої риби. Побачивши здивований погляд Бонда, він сказав:
— Це сира риба. Після неї я їстиму сире м'ясо й латук, а потім вип'ю піалу йогурта. Я не примхливий, та свого часу мене тренували на професіонального силача. В Туреччині це непогана професія. Публіка їх любить. І мій тренер наполягав на вживанні тільки сирої їжі. Так виробилася звичка. Це добре для мене, але... — Він помахав виделкою. — Але я не скажу, що це добре для кожного. Мені з біса байдуже, що їсть решта людей, якщо вони мають від цього втіху. Я тільки терпіти не можу тих, хто сумно їсть і сумно п'є.
— Чого це ви раптом вирішили бути силачем? Як ви потрапили до того бізнесу?
Керім підхопив виделкою смужку риби й розірвав її зубами. Потім вихилив півсклянки ракії, закурив сигарету і відкинувся в кріслі.
— Гаразд,— мовив він із невдоволеною посмішкою,— можна говорити про мене, як і про все інше. Зрештою, це природна-цікавість: як такий великий навіжений чоловік потрапив до таємної служби? Я розповім, але коротко, бо це довга історія. Зупиніть мене, якщо набридне слухати. Добре?
— Згода. — Бонд закурив і собі.
— Родом я з Трабзона. — Керім спостерігав, як сигаретний дим підіймається кільцями вгору. — У нас була велика родина з багатьма матерями. Мій батько був такий чоловік, проти якого жінки встояти не могли. Усі жінки хочуть, аби їх брали силою. У мріях кожна з них палко бажає, щоб чоловік закинув її собі на плече, відніс до печери і там зґвалтував. Отак вони почувались і з моїм батьком. Він був великий рибалка, і його слава гриміла на всьому Чорному морі. Він полював на меч-рибу, її важко ловити, і важко з нею боротися, але він переважав усіх, хто полював на цю рибу. Жінки люблять, коли їхні чоловіки — герої. Він був своєрідний герой у тому куточку Туреччини, де чоловіки традиційно були дужі й мужні. То була велика, романтичного складу людина. Одне слово, батько міг мати будь-яку жінку, яку тільки хотів. А він хотів їх усіх і часом навіть убивав чоловіків, щоб заволодіти їхніми жінками. Природно, він мав багато дітей. Усі ми жили одне в одного на голові у великій, безладно зліпленій старій будівлі, яку наші «тітоньки» пристосували для життя. Насправді «тітоньки» являли собою гарем. Одна з них була англійська гувернантка із Стамбула, яку мій батько знайшов у цирку. Він захопився нею, а вона — ним, і того ж вечора він узяв її на борт свого рибальського човна й під усіма вітрилами вийшов у Босфор. Не думаю, що вона пошкодувала про свій вибір. Гадаю, вона забула про все на світі, крім нього. Померла вона одразу після війни, їй було шістдесят. До мене народився хлопчик від одної італійської дівчини, яка назвала його Б'янко. Мій батько був справедливий, а я — темний. Мене таки й слід було наректи Дарком. Нас, дітей, було п'ятнадцятеро, і в нас було чудове дитинство. Наші «тітоньки» часто воювали одна з одною, це саме чинили й ми. Наш дім трохи нагадував циганський табір. Укупі все тримав мій батько, який бив нас ціпком, коли ми дуже бешкетували, та коли ми поводилися мирно, слухняно, він бував і добрий. Вам, певно, не збагнути життя такої родини?