Перед Ларисою серед службових паперів лежить специ фікація телефонних розмов з домашнього телефона Тетяни Маякіної та Євгена Мурченка за січень. Тут багато дзвоників на телефон Вікторії. Але й дзвоник о двадцятій годині двад цятого січня таки був. Це коли нібито телефонувала бабуся Марія А ось двадцять четвертого січня дзвоник на телефон п’ятсот тринадцять і так далі, тобто на хатній телефон Дмитра Стебелька. А тепер треба буде залучити того самого Дмитра Стебелька, життєвої гнучкості йому бракує, зате чоловічої сили навіть забагато, і з його допомогою розібра тися з цим херувимчиком і його мамою. Втім, може треба діяти не так. Але як? Треба подумати. Але думати треба швидко. І діяти швидко.
- Ларисо Вікторівно, вас до телефону.
- Тьотю Ларисо! Це Вікторія! Поряд зі мною Женик! Він відшукав бабу Зосю!
- Він у нас Шерлок Холмс! А я маю специфікацію з Печерського телефонного вузла. Так, відшукала, звідки теле фонували тобі та твоєму батьку. Де ви є?
Женик і Вікторія хутко з’явилися у подвір’ї фірми, де працює Лариса. Вона таки пішла з роботи раніше, мотиву ючи тим, що сьогодні Тимофія, день ангела її діда. Вона вийде на роботу раніше дев’ятого березня. А тепер вони сідають в тій самій кав’ярні на Ярославовім Валу, де обідали з Наталею Никонівною. Женик не зрікається телефонних розмов, навпаки, він сповнений рішучості довести справу до кінця. Аби не зрадила голова. І сила духу.
- Отже, тепер у мене всі докази. Я йду!
- Зачекай, Женику, ти мене висмикнув з роботи, я маю дев’ятого пертися до офісу мало не на сьому, щоб відробити цей свій похід, плюс я затрималась з обіду, бігала на Печерський телефонний вузол.
- Дуже дякую вам, що ви це зробили! -…А ти мені нічого не розповів! Це не по джентльмен ськи! Та ще й напередодні Bосьмого березня!
- Якщо я зараз сидітиму з вами і розповідатиму все, що довідався вчора після вистави плюс сьогодні зранку, то не знайду в собі сили довести справу до кінця. А крім мене цього ніхто не зробить. Ви з Вікторією можете провести мене до мого дому. Ви мені тим самим надасте істотну моральну підтримку.
Вікторії, на жаль, треба ще забігти до академії. Треба скласти залік саме напередодні Восьмого березня. А потім буде вдома. Дівчина бере клятву з тьоті Лариси, що та відразу дзвонитиме. Лариса обіцяє. А також обіцяє провести Женика.
- Сірий дім біля Арсенальної? Гаразд, беремо машину.
По дорозі Женик Мурчик щось намагається розповісти Ларисі, але слова не тримаються купи, і Лариса каже хлопцеві:
- Ти поки що помовч. Я почекаю на тебе.
А коли вони висадилися навпроти сірого будинку, Лариса сказала:
- Тримай свій останній доказ. - Лариса простягла йому специфікацію телефонних розмов, - якщо треба буде ще один примірник для кримінальної справи, ми з Дмитром отримаємо дублікат. А я сиджу в ресторані в будинку Іпсі ланті і чекаю на тебе. Якщо тебе нема о сьомій, я викликаю міліцію до тебе додому.
- Навіщо такий дорогий ресторан, пані Ларисо?
- Пам’ять Вероніки не може бути виміряна в грошах. Ми ще раз пом’янемо її.
- Гаразд. Зараз шоста. Давайте о пів на восьму?
- Ні. Згідно з психологічними дослідженнями, опти мальний час на домашні з’ясування стосунків - тридцять сорок хвилин. Я тобі і так даю забагато часу. …О вісімнадцятій сорок Женик перебігав вулицю Січне вого повстання, хоча треба було скористатися підземним переходом. Його зупинила дівчина - дорожній міліціонер і довго цікавилась його документами і тим, чому це аспірант кафедри філософії не знає правил дорожнього руху. Але на сьому до Лариси він встиг. Офіціант стягнув з нього кожуха, звелів здати до гардеробу і привів до Лариси, яка сиділа з келихом червоного вина. Женик дістав із внутрішньої кишені п’ять новеньких стогривневих пaпірців:
- Це треба буде повернути Дмитрові Стебельку. Однієї сотні не вистачає, але…
- А я думала, ти зібрався заплатити за нашу вечерю…
- То була ваша ідея йти до цього закладу. В мене немає грошей на це. Я й Вероніку не зміг би сюди запросити…
Ввечері шостого березня Дмитро Стебелько знову заїхав до свого помешкання на Воскресенці. Взяти деякі речі, перевірити, чи все на місці. Він побачив, що, поки його тут не було, хтось намагався зайти до його хати, і укотре похва лив себе за те, що поміняв ключа. А також іще раз подумав, що гроші взяла не Вікторія. Але хто? Вони з Веронікою забрали тоді два комплекти ключів. Вероніка могла просто загубити того ключа… Але годі про це. Тепер сюди ніхто не увійде, хіба що ламатиме двері… Дмитро зібрав валізу потрібних йому речей, узяв щось із інструментів, потрібних для завершення ремонту в кімнаті діда Раєвського. І, вже одягнений, перш ніж іти, вперше після повернення з Полісся зазирнув до їхньої з Веронікою спальні. Велике ліжко було зім’яте. На ньому хтось вовтузився, можливо, якась без соромна пара тут кохалася. То була не Вікторія. Вона б такого не робила. То були ті, в кого старий ключ від цієї хати.
Задзвонив телефон.
- Добре, що я вас застала! Дмитре Миколайовичу! Чи можу я зустрітися з вами? - жінка на тому кінці дроту мало не плаче, - я не заберу у вас багато часу! Я вас благаю!
- Хто ви?
- Не має значення! Я приїду туди, куди ви скажете.
- Я зараз їду до доньки. Ми можемо зустрітися хвилин за двадцять по дорозі від мосту Патона до центру!
- Ви на машині?
- Так.
- То вам не важко буде проїхати по вулиці Січневого повстання?
- Я саме так і їхатиму.
- А може, ви зайдете до мене? Це великий сірий будинок біля метро.
- Ні. Зустрінемось на вулиці. Я зупинюся… де там можна зупинитися?
- Тоді я вас попрошу: проїдьте вперед до наступного сірого будинку, там продуктовий магазин, і заверніть у тупик за рогом біля парку.
- Домовились.
Він подзвонив Вікторії, розповів їй про дивний дзвоник і виїхав. По дорозі думав: як я впізнаю її? Але з цим проблем не було: на розі, де вони домовились, в елегантному пальті з норковим комірцем, простоволоса, заплакана, стояла та сама жінка, яку він колись бачив на спектаклі біля входу до залу і на цвинтарі біля могили Вероніки. І, поки Лариса з Жеником вели свою розмову у східному ресторані в будинку Іпсіланті, на вітрі біля входу до Маріїнського парку відбулася інша розмова.
А стіни одного з помешкань у сірому будинку біля метро «Арсенальна», здавалося, й досі дрижать від фатального діалогу, хоча його вже давно завершено:
- Мамо, де ти була в ніч з двадцять п’ятого на двадцять шосте січня цього року між третьою ночі й четвертою ранку?
- На нічному чергуванні у своїй лікарні, ти це знаєш.
- Я сьогодні був у твоєму відділенні. І попросив Віру Макарівну перевірити журнал чергувань. Сказав, що це дуже важливо для мене. Ти не була в цю ніч на чергуванні.
- Не була.
- Тоді я повторюю перше запитання.
- Але якщо ти мені, буває, відповідаєш: не твоє діло, де я був, то я тобі тим більше можу відповісти так само.
- Я наполягаю на твоїй відповіді!
- Гаразд, я святкувала Тетянин день із мужчиною. Твоя мати ще не стара для цього. - Із Адріяном Боричем?
- Якби ти таки справді був дорослим мужчиною, ти б не не питав мене про це. А де ти був сьогодні цілий день, крім моєї лікарні?
- Про це потім. А чи не святкували ви Тетянин день - чи то Тетянину ніч - в ординаторській у Ольги Павлівни?
- Ти і в неї був?
- Мамо, у мене є докази кожного твого кроку в ту ніч!
Ольга Павлівна мовчала, але розповіла санітарка, що бачила, як ти виходила зі шприцем із дев’ятої палати!
- Як же ти знайшов ту бабу Зосю? Навіть Ольга не знає, де вона, а вона вже б мені сказала!
- Знайшов - і все! Дуже шукав!
- А ми в той день з давнім другом поїхали до Ольги, теж нашої давної подруги! Але вбивала не я! Не я! То доля! Я вирішила покластися на долю! Це був деоксідомін, «гумані тарний» заспокійливий засіб, у деяких він викликає набряк гортані, але в багатьох - ні. Але доля вирішила за мене! Це сталося само собою! Навіть злочинцям прощають, якщо в них не було наперед обдуманого плану! А я мати!
- Деоксідомін сам собою опинився у твоїй сумці?
- Так! У мене він був ще до того, коли міністерство розпорядилося вилучити його!