- А може, навпаки, вона прокляла маму, що та не прийшла до неї в її останні дні, - висловила припущення Вікторія, - і напророчила їй ранню смерть?
Але всі зійшлися на тому, що баба Зося не вижила з розуму і таки справді все пам’ятає. Навіть про причал номер сім в домі Івана Раєвського. І, наче підслухавши їхню роз мову, подзвонив Женик. Він сказав, що в нього все добре. А також розповів, що пив чай із бабою Зосею, і вона ще раз підтвердила, що нікому не передасть слова мами Вероніки.
Навіть доньці Вероніки.
Потім був дзвоник, і кинули трубку, коли Дмитро сказав «Я слухаю».
- Це якась імітація трагедії, - Лариса невдоволена, - для чистоти жанру Тетяна має вмерти, а перед тим убити свого поплічника, наприклад, уколоти йому деоксідомін під час любовних розваг.
- Цього лоха, мабуть, не взяло б, - каже Ярослав.
- Я гадаю, цей лох іще зіграє неостанню роль у майбутній долі Женикової мами. Гадаю, його участь у свідченні проти нашої убивці буде оцінена за вартістю печерської квартири у сірому будинку… - припускає Лариса.
- Так, - вигукує Вікторія, - пам’ятаю, він розпитував нас із мамою, скільки коштує оця наша хата, за скільки б ми її продали - власне, навіщо нам з мамою вдвох таке велике помешкання? Саме після тієї розмови ми з мамою відчули до нього особливу огиду! І вказали йому на двері.
- Тоді, мабуть, він остаточно взявся за Тетяну, - тяжко зітхнув Дмитро, який згадав, як нещодавно зазирав до спальні у своєму помешканні. - Вона, певне, витягла ключ у синочка і з тим альфонсом поїхала до моєї квартири віднов лювати стосунки, поки я був у Блюхівці. І то вони витягли мої гроші із серванту!
- Ой, гроші! гроші! гроші! - заспівала Лариса, - ось п’ятсот новеньких гривень! Женик їх мені повернув! Тримай, Дмитре! Та суча баба порушила заповідь НЕ ВБИВАЙ! Але чомусь не могла порушити заповідь НЕ КРАДИ! Інтелігент на жінка, одне слово!
- А одну сотню Женик розміняв у кафе, коли запрошував мене на каву. Як же він тепер житиме без маминих грошей?
- Я запросила його в понеділок вранці до нашого офісу.
Він колись сподобався моєму босу. А в нас є багато експерт ної роботи. Якщо він до того не помириться з матусею, то, гадаю, прийде, - сказала Лариса, - Але феноменально вона примудрилася все витягти з нього! Всю потрібну інформа цію!
- Всі ми повідомляємо купу інформації про себе, - каже Наталя Никонівна, - тільки переважно наші співрозмов ники її забувають. Запам’ятовується або те, що є винятково незвичайним, або те, що було повторено кілька разів. Тільки велика зацікавленість змушує запам’ятовувати все підряд, а потім використовувати його.
Вже пізно. Всі тарілки на столах порожні, тільки на тарілці посеред столу - купа обсмоктаних реберець від біґоса.
- Дмитрику, ти обіцяв нас відвезти додому, - втомлено встає Лариса.
- Звичайно!.. - Дмитро підводиться. Пізно. Але розмова ще триває. - А що робити, щоб світ не був таким жахливим?
Не бити по обличчю, не розібравшись… І навіть розібравшись, не бити. Краще самому йти геть. Це я затямив. А що ще?
- Шанувати прагнення жінки до самовираження! - вигукує Вікторія.
- Але ж найстрашніший злочин у нашій історії вчинила саме жінка! - сумно каже Лариса.
- Це ні про що не свідчить, - обурюється Вікторія, - владна мати, якої боїться дорослий син, - це один із найстрашніших діагнозів українського суспільства! Це, без перебільшень, національна трагедія України!
- Будемо сподіватися, що наш хлопчик усе таки виріс, - каже Лариса, поки Дмитро подає пальто їй, а потім Наталі Никонівні, - Дякую, Дмитрику! Але як ростити тих синів? Я питаю, як їх ростити, - вона сердито дивиться на Ярослава, який колупається в носі.
- Все буде гаразд, у тих хто вижив у цю зиму, - каже Наталя Никонівна. Занадто мужні стануть м’якшими. Сини подорослішають.
- Вероніка не захотіла сина, - сумно згадує Дмитро.
- В мене буде дівчинка, - виклично відповідає Вікторія, - в жінки, в якої росте син, поступово неодмінно активізується приспана архаїчна свідомість.
Всі виходять на вулицю. Сідають у машину і їдуть темною вулицею вниз. Всім близько, але в цю холодну ніч їхати значно краще, ніж іти пішки. Навіть якщо їдеш не в розкішній «Мазді», а в старій «Ладі».
Спочатку відвезли Наталю Никонівну. Тепер везуть додому Ларису з Ярославом.
- Ось клініка Женикової мами, - сказала Вікторія, коли вони проїхали повз старовинний особняк за парканом, зусібіч оточений новими будівлями. І синій лікарняний ліхтар в одному з вікон горить особливо зловісно, і всім стає моторош но, і назад, відвізши Ларису з Ярославом, Дмитро їде вулицею Артема.
- Давй покатаємося містом, тату, - просить Вікторія.
Дмитро згодний. Завтра вихідний. Він теж не від того, щоб поїздити порожніми нічними вулицями. Він часом у такий спосіб лікувався від нестерпної журби у ті півтора роки, коли його дівчата пішли від нього, і ті нічні прогулянки розвіювали тугу краще, ніж горілка.
- Поїхали, доню. Тільки май на увазі: скоро та грізна година, коли в цьому місті трапляється більшість лих.
- Трошки, тату! Зараз тільки пів на другу… Як ти гадаєш, що мамі хотіла передати її мати?
- Схоже, про це ми так і не довідаємось. Я більше згоден із твоїм припущенням, ніж із Ярославовим… Та це не так і важливо… Важливіше, як маємо реаґувати на злочин проти Вероніки. Але про це ми думатимемо потім… А поки що давай півгодинки поїздимо містом без думок.
- Давай. Тільки ти вже от от з’їдеш на Хрещатик і будеш підніматися на Печерськ. Краще не їхати туди!
- Так, я теж не хочу до сірого будинку. До того ж, я там уже був сьогодні.. себто вчора… Куди поїдемо?
- Прямо - Печерськ, праворуч - Червоноармійська, я її ненавиджу.
- Я теж.
- Ліворуч - Поділ. Маму погубив не Поділ, а Печерськ…
Поїхали ліворуч. Принц у казці теж, здається, їхав ліворуч.
Дмитро повернув по Хрещатику ліворуч, повз філармо нію, а потім - знову ліворуч, на Поділ. Промайнули темні парки, гойднув хрестом угорі підсвічений Володимир і швидко зник у темряві. Праворуч пропливла сонна Поштова площа, і вони в’їхали на яскраво освітлену вулицю Сагайдач ного, де ще й досі вирувало нічне життя.
- Поверни на набережну, - попросила Вікторія, - не треба їхати на Контрактову.
На Ігорівській було темно, і Дмитро ввімкнув фари.
Зрадливе місто, знане не з фасаду,
В тобі такі провалля небуття!
Не розібрати, де любов, де зрада,
Де світлий гріх, де чорне каяття…
- Це вірші…
- Так, його…
- Ось тобі набережна…
- Дякую, тату… Доїдемо до колишнього причалу номер сім, а потім - до Житнього, і - по Глибочицькій додому.
- Гаразд, доню. Як скажеш.
Дмитро злегка натис сирену, коли вони проїхали повз ТУ відреставровану кам’яницю, і тоді Вікторія сказала:
- Як ти думаєш, тату, бабуся Марія могла вбити твого батька? А може, вона щось зіпсувала в його мотоциклі? Ти так не думаєш?
- Я так не думаю, Віко, - різко відповів Дмитро. Знову вона про це! Навіщо це тут і зараз?
- А ти знаєш, тату, діда Івана вбила я… Не те що вбила, але я зробила, щоб воно так вийшло. Коли ми в’їхали в ту хату, ще не було закінчено ремонт і не були приварені ґратки на одному з балконів. Мама замикала на ключ ту кімнату. А я, можна сказати, навмисне одного дня залишила її незамк неною. Дід погано орієнтувався в новому домі…
Довго їхали мовчки. Нарешті Дмитро заговорив:
- А мама знала?
- Ні! Вона б цього не зрозуміла. Хоч він «ненормативив» її мало не щодня.
- Не знаю, чи простить тобі Бог, а я… не беруся судити тебе, доню.
Далі вони їхали мовчки вздовж трамвайної колії. Глибо чиця також була яскраво освітлена, а з обох боків темніли прадавні Щекавиця й Хоривиця. Потім старовинні київські гори лишилися позаду, з обох боків спливли старі сонні фаб рики. А потім стара «Лада» кольору березневої ночі знову виїхала на вулицю Артема і повернула ліворуч, до Львівської площі.