— Ще кілька запитань, — сказав Голмс, сідаючи на ліжко Стонтона. — Ви чергуєте вдень, чи не так?
— Атож, сер. Я працюю до одинадцятої години вечора.
— Нічний портьє, сподіваюся, нічого незвичайного не помітив?
— Ні, сер. Лише кілька людей повернулися пізно з театру. Більше ніхто не приходив.
— Ви вчора нікуди не виходили з готелю?
— Ні, сер.
— Чи були для містера Стонтона листи або телеграми?
— Авжеж, сер, телеграма.
— Он як? Це цікаво. Коли саме?
— Близько шостої.
— Де містер Стонтон її читав?
— У себе в номері.
— Ви бачили, як він її читав?
— Аякже, сер: я чекав, чи не буде відповіді.
— Ну і що?
— Він написав відповідь, сер.
— Ви віднесли її на пошту?
— Ні, він сам відніс.
— Але написав її у вашій присутності?
— Авжеж, сер. Я стояв біля дверей, а він сидів за столом, спиною до мене. Коли він скінчив писати, то сказав: «Можете йти, я відправлю відповідь сам».
— Чим він писав відповідь?
— Пером, сер.
— Він узяв телеграфний бланк зі столу?
— Атож, сер. Писав на верхньому бланку.
Голмс узяв бланки і, підійшовши до вікна, ретельно оглянув верхній.
— Шкода, що він не писав олівцем, — розчаровано сказав детектив, кинувши бланки на стіл. — Ви ж, Ватсоне, неодноразово, мабуть, помічали, що букви, написані олівцем, чітко відбиваються на наступному аркуші — ця обставина зруйнувала чимало щасливих шлюбів. Ну, а тут, на жаль, ніяких слідів немає. Це означає, що він писав м’яким широким пером. І я майже впевнений, що в цьому випадку нам може допомогти прес-пап’є. Ага! Ось те, що нам потрібно!
Він відірвав шматок бібули, на якій ми побачили загадкові ієрогліфи.
— Піднесіть до дзеркала! — захвилювався Сиріл Овертон.
— Не треба, — сказав Голмс. — Папір тонкий, ми побачимо текст на зворотному боці.
Він перевернув аркуш, на якому ми прочитали: «Допоможіть нам, заради всього святого».
— Це останні слова телеграми, яку Ґодфрі Стонтон відправив за кілька годин до зникнення. Бракує щонайменше шести слів. Але й те, що є, свідчить про серйозну небезпеку, що загрожувала юнаку, від якої хтось міг би його захистити. Крім того, небезпека загрожувала двом — у телеграмі написано «нам», а не «мені». Тож причетний ще хтось. І це, певна річ, нічний відвідувач Ґодфрі Стонтона, котрий і сам був украй схвильований. Але що в нього може бути спільного з цим чоловіком? І хто той третій, кому послали заклик про допомогу? Ось із нього ми й почнемо наші пошуки.
— Отже, насамперед треба дізнатися, кому надіслали телеграму, — припустив я.
— Саме так, мій любий Ватсоне. Ця глибока думка й мені здалася доречною. Але хіба ви не знаєте, що коли ми з’явимося на пошті й вимагатимемо корінець телеграми, то службовці навряд чи підуть нам назустріч. Стільки ще залишилося бюрократизму! Однак якщо поставитися до всього з розумом і тактом, то можна, мабуть, таки сподіватися на успіх. А тепер, містере Овертон, я хотів би у вашій присутності переглянути папери, залишені на столі.
Голмс швидкими тонкими пальцями перевертав листи, рахунки та нотатники, вивчаючи їх жвавим, проникливим поглядом.
— Нічого цікавого, — сказав він нарешті. — До речі, ваш колега на здоров’я не скаржився? Його нічого не турбувало?
— Ні, він здоровий, як бик.
— Ви колись бачили його хворим?
— Жодного разу. Якось він розбив ногу, а ще колись у нього змістилася колінна чашечка. Але це все дрібниці...
— І все ж, можливо, він не такий уже здоровий, як вам здається. На мою думку, він чимось хворий, але тримає це в таємниці. З вашої згоди я візьму з собою деякі папери, вони можуть знадобитися нам у майбутньому.
— Хвилинку, — почувся скрипливий голос, і, озирнувшись, ми побачили в дверях смішного дідка, котрий вимахував руками. На ньому був вицвілий костюм, біла розв’язана краватка й циліндр із широчезними крисами. Незнайомець нагадував сільського священика або найманого плакальника. Але, незважаючи на цей жалюгідний, майже безглуздий вигляд, його різкий голос і рішучі манери видавали в ньому людину, котра звикла наказувати.