Дивлюся, за вікном пропливає голубий москвіч Микити Семеновича. Спека. Прилипаю змоклим лобом до скла - лишається корявий слід. Я розмазую його пальцем, і він зіскакує мені на долоні вухастим капітошкою. На стелі плещеться сонечко, стрибає зайчиками по карнизу. І як ті зайці в тюлі не застряють!
А мама дзвонила, казала - привезе потрясаючий загар!
Но я вобще-то більше хотів би бєзкозирку.
Ще я хтів ружжо. Ружьйо тобто. Рушницю.
Мама каже, шо в мене селянська мова. Але ось Федченко каже «калідор» і «стулка», а я не кажу. Це ж тіки неуч так розмовляти може! А я - нє, я у школі вчусь. Способний до наук. Хіба шо ось…
Арифметика
50 плюс 50. Ітого - рубль. Плюс то шо минулого тижня - шість двадцять.
В баби на тумбі позичив гривню - всього сім двадцять.
Не вистачає.
Можна сказати, що збираєм на подарок хімічкє.
В жовтні. На свято революції. Ага. Отпадає.
- І шо, в Мосійця є?
- Є.
- Гриня, не бреши. Він же задрипок перший!
- Хай мене ваш Тузік покусає.
- Та нашо йому той бадмінтон? Мух по стелі шльопать?!
- Не знаю. Но шо є, то є. Неоспорімий факт.
Ми сидимо на цеглі, що Реви привезли строїться та так і кинули.
Розвожу колінки і стискаю знов - і чого ті штани рвуться в самих отвєтствєних місцях?
- Одна буде в тебе. Одна в мене.
- А воланчік?
- Гм. У Редьки.
- Значить, з нас по двадцять, а з нього десять.
- Да, Міша? А як грать, то він тоже буде десять хвилин. А ми двадцять?! Дзуськи! Перший же заплаче. Так шо дерем з Редьки більше!
Пишу в зошиті:
Коли ми граємо в ладі, програє завжди Вербицька. А коли вона програє, то реве і шморгає. Хоча бачили б, як вона тікала від Василя Петровича, коли той застав нас на баштані! - гепард, а не дєвка! Тіки коси мотляються, як крила. Чи як хвости лемурів. Чи як хоботи. Ні, чула б про хоботи - образилась. Як крила!
Ми тоді тікали, як підірвані, в Гані згубилась босоніжка. До ночі шукали її в соняшниках, в рівчаку. Шукали навіть в мурашнику, але там самі мурахи. Шукали, бо тьоть Іра Ганьку не вбила би, але покалічила точно. Не знайшли. Сиділи і плакали під забором вдвох - Вербицька заливчасто, голосно, протяжно. Я - за компанію, тихо і стримано.
А потім вийшла Ганькина мама і сказала:
- Що кричите, собаку збудите. Ідіть їсти борщ.
І ми пішли.
Ясно, що в хату пішли, а не в…
Очерети
Ганька погано їздить на вєліку. Гірше за мене разів так в п’ять, а за Гриню разів так тоже в п’ять!
Ми сидим на березі, там, де муляка підступає, і каламутим ногами воду.
- Я тебе додому не повезу. І не проси.
- А я і не прошу!
- І не проси. Сидітимеш тута до ночі.
- Не сидітиму.
- А шо, пішки підеш?
- І піду!
- Ха. Дурна! А вовки?
- Я не боюсь.
- Вовків?
- Вовків.
- А шо боїся?
- Висоти і мишок.
- Тобто якщо на краю прірви на тебе нападе стадо волохатих мишей…
- Ти дурний, да?! Замовкни.
Я не зважаю. Кидаю великою пласкою ракушкою по воді. Вона тоне, лишивши один манюній блинчик. От халепа! Тіряю кваліфікацію!
Дуже хочу, щоб Вербицька мене попросила, ну так, просто: «Міша, я зламала вєлік. Отвези мене додому». І додала: «На твоїй шикарній «Українє».
І всьо! Я б відвіз її і не пикнув. Як справжній джентльмен! Я б навіть дав їй дзвонити у дзвінок. І їхати гордо на рамі - дозволив би! Але вона сидить мовчки. Товчеться. Гризе нігті.
- Не гризи!
- Буду!
- Не гризи.
- Ти мені не мама!
- А хто?
Вербицька довго вдивляється в очерети.
- Друг.
Мені в горлі стає приємно і лоскотно. Я щурюся на низьке серпневе сонечко, і ластовиння зграйкою злітає з щік.
Сміюся.
І Ганька сміється. Тягне свою розвалюху-вєлік по гарячому пильному шляху.
От дєвка! От молодчинка! Настояний пацан.
Правда, до Редьки їй ще далеко!
Це Редька придумав їсти зелені
Абрикоси.
А лежу і стогну на тахті - я.
Надворі папа чинить мопед. І я б зараз теж міг!
- Ключ на десять!
- Ключ на дванадцять!
- Маркіз, брись, зараза!
- Дайте тряпку!
- Куда ти лізеш без штанів! Бачиш, тече!
- Дє-дє… Ось дє!
- Барахлить. Зара підкручу. Та згинь, Матроскін!
- Батько, на з’їзд ветеранів я Вас сам одвезу, бо накатались вже.