Якось на святі мене нарядили Буратіной, а Люду, відповідно, Мальвіной (невдала, скажу, Мальвіна, бо коли смикнув за волосину, виявилось, шо то її мами крашений парік).
А я ж був ох і файний! - мама нашила на шорти зірочки із золотінок і пошила плащ червоний із занавєски, що нам тьотя Лєна дарує кожен рік. А бабуня зробила мені нос. На різінкє. Довгий і справжній.
Але в той день Люду напшикали дуже сильно, то я не втримався і, коли ми танцювали «лодочку», апчхикнув, і рєзінка порвалась. Дуже було неочікувано, особливо для Люди. Я хтів було розстроїтись, але потім до мене підійшов Андрій і, глянувши на носа, що я тримав у руці, авторитетно заявив: «Класна штука! Зроблю собі такого, і будем гулять в грачів!»
З тих пір Редька - мій друг і бойовий товариш.
А одного разу я ледве не втоп, коли поплив за кувшинками. Так Андрій мене витяг за ногу і нікому про це не сказав. Мовчазний герой! Ну Грині сказав, правда, ну і всьо. Жаль, фотоапарата в нас не було! Ну хоча б одна заваляща…
Мильниця
Кажуть, як не слухаєшся, прийде бабайко і вкраде.
Це коли малий був, дуже боявся. Як спати лягав, то всі шафки закривав і дивився, щоб було видно двері. Тіпа прийде бабайко, а я його по голові подушкою На! А сам тікать до матері в спальню.
- Мам, а шо це?
- Де?
- Осьо.
- Гм. Груди.
- Ого! А шо, в мене таких нема?
- А тобі треба?
- А тобі?
- Не колупайся в носі. Сядь прямо! Кому сказала.
Якщо буду себе вести погано, то ображу Боженьку. Він запише мені гріх і на суді перед ангелами сваритиме. А потім відправить прибирати райський сад тупими граблями. Ми в школі всігда, як по завучкє м’ячем попадем, так потом півдня ділянку гребемо. Я, Редька і Гриня.
Гриня в класі новенький. З сусідньої області приїхав. Ніхто з ним не дружив, поки ми не рішили зав’язать двері кабінетів фізики та історії (вони напротів). Тіпа дирк-дирк, а знутрі шоб не открить.
Так я ж придумав! Редька найшов мотузку! А в’язать всі засцяли. І раптом Гриня. Дайте, ребя, зв’яжу! І зв’язав!
Ох і реготу було! Ох і сміху! Батько мене лаяв на пів-вулиці. Грині написали в щоденник красною ручкою. А Редька сидів на груші, поки історичка Лагутіна шукала його з шваброю.
- Діду, а Ви так умієте?
- Га?
- Так умієте?!
- Шо ти робиш, нехристь?
- Пускаю мильні пузирі. Дивіться - тре розвести в ковші шампунь (не беріть, діду, мамин, бо лаятиме), розкрутити ручку шарікову (отак) і дуть.
- Га?!
- І ду-у-уть!
- Хто іде?!
- Дуть, діду! Тіки обережно, тоді пузир великий буде і гарнюній. А можна ще на столі. Знаєте? Один, а потім ручку просуваєш - і внутрі ще один. Я так можу цілих три!
- Ну!
- Тіко дуйте, діду, над ковром, бо впаде на меблю - буде пляма, і не відітрете. От як отута на тумбочкє, під серветочкою.
- Ах ти паразіт!
- Партизан?
- Щас ти в мене получиш, партизан. Ану матері помагать на город!
В мене летить з десяток отборних слів.
Я хутко пробігаю через кущі смородини і, коли вже видно паркан, ховаюся під бузком. Діду ще трохи шорхаються двором і йдуть до хати дивитись Жеглова і Шарапова.
.
І шоб тепер я комусь ще шось розказав? Про аплікацію «Веселі кошенята», яку ми робили на трудах, взагалі ні слова тепер!
А це ж просто - вирізаєш по контуру кошенятко з ненужної хутряної папиної бобрової шапки…
Я - соціально корисний. Я - перспективний. Я - сміливий і можу посадити вужика собі на голову, дострибати до воріт і назад на одній нозі можу! Але одне терпіти не в силах, хоч кричи - коли на зупинці сигналить наш…
Рейсовий, i…
Ми їдемо в райцентр по магазінах. Я, мама і бабуня. Мама хоче папі бритву, а собі туфлі на весну. Баба хоче колготи тьоплі. А я хочу додому. Бо ми обов’язково ще підем вибирать обої для майбутнього ремонту, сільодку і два календаря з Хуліо Іглєсіасом (нам і сусідам).
З нами їде баба Клава Харчишина. І везе Стьопку. Стьопка - це здоровий індик. Вона його кожен рік, як розсердиться, везе на базар продавати (бо в нас всі Стьопу знають, і про то, шо в нього характєр хуже, чим у завгоспа дяді Гриші (а це показатєль!) наслишані).
Правда, окрім індика в баби Клави і нема нікого: чоловік помер, дочка в Італії, то вона його продає швидше для профілактики, у виховних цілях.