За кілька годин по тому, уже за північ, у спальні мовчки сиділи Луїза, Рато і Йона, точніше, сиділи на ліжку Луїза й Рато, а Йона стояв. Діти спали, собак відвезли в село, де їх тримали за невелику плату, Луїза тільки-но перемила, а Йона й Рато повитирали гору посуду, всі добряче потомилися. Коли Рато, дивлячись на гору мисок, сказав: «Найміть прислугу», — Луїза сумовито відповіла: «А куди ми її притулимо?» Отож усі сиділи й мовчали. «Ти задоволений життям?» — раптом спитав Рато. Йона посміхнувся, але вигляд у нього був невеселий. «Так. До мене всі добре ставляться». — «Ні, — мовив Рато. — Не помиляйся. — Не всі ці люди добрі». — «Про кого ти говориш?» — «А хоч би й про твоїх друзів-живописців». — «Я знаю, що ти маєш на увазі. Але це трапляється з багатьма художниками, навіть з найвидатні-шими. Вони не певні, що існують як художники. І ось вони намагаються себе в цьому переконати — критикують, осуджують. Це додає їм сили, це означає для них почати існувати. Вони такі самотні!» Рато похитав головою. «Повір мені, — сказав Йона, — я їх знаю. їх треба любити» — «Ну а ти, — сказав Рато, — ти існуєш? Адже ти ніколи ні про кого не говориш поганого». Йона засміявся. «О, я часто думаю погано про людей. Але я не злостивий. — І додав серйозно: — Ні, я не ручуся, що існую. Але я певен, що буду існувати». Рато запитав у Луїзи, що вона, про це думає. Скинувши заціпеніння від утоми, вона сказала, що Йона має рацію: думка їхніх відвідувачів нічого не важить. Важить лише робота Йони. І вона відчувала, що йому заважає дитина. До того ж хлопчик підростав, треба було купити йому ліжечко, а воно займе місце. Як бути, поки вони не знайшли більшої квартири? Йона озирав спальню. Звичайно, це не ідеальне вирішення проблеми — ліжко було зашироке. Але кімната весь день стояла порожня. Він виклав свою думку Луїзі. Вона замислилася. У спальні Йону принаймні не турбуватимуть: ке будуть же сторонні лягати на їхнє ліжко. «Що ви на це скажете?» — в свою чергу спитала Луїза в Рато. Той подивився на Йону. Йона споглядав вікна будинку напроти. Потім звів очі на беззоряне небо і пішов до вікна запнути штори. Озирнувшись, він посміхнувся до Рато й мовчки сів на ліжку біля нього. Луїза, явно вкрай виснажена, оголосила, що йде під душ. Коли друзі залишилися наодинці, Йона відчув, як Рато присунувся до нього, торкнувшись плечем його плеча. Він не глянув на нього, але сказав: «Я люблю малювати картини. Я хотів би малювати вдень і вночі, все життя. Хіба це не є щастя?» З ніжністю дивлячись на нього, Рато сказав: «Так, це і є щастя». Діти росли, і Йона був радий бачити їх веселими та здоровими. Вони ходили до школи й поверталися о четвертій годині. Йона міг милуватися на них вечорами й, крім того, суботами в другій половині дня, четвергами та протягом частих і довгих канікул. Вони були ще надто маленькі, аби тихо й мирно гратися, і надто жваві, аби оселя не повнилася їхніми галасливими суперечками та сміхом. Доводилося їх угамовувати, сварити, страхати карою, а то й ляпанців надавати для годиться. Треба було прати білизну й пришивати відірвані ґудзики; Луїзи на все це не вистачало. Оскільки вони не могли найняти навіть денну прислугу — за тієї тісноти, в якій вони мешкали, будь-яка стороння людина була б тягарем, — Йона запропонував покликати на допомогу сестру Луїзи Розу, у якої помер чоловік і була доросла дочка. «Так, — відповіла Луїза, — з Розою можна буде не соромитися. Будь-коли можна буде їй вказати на двері». Йона зрадів з такого вирішення проблеми, яке полегшувало становище Луїзи й водночас його сумління, обтяжене тим, що дружина одна несла тягар життєвих турбот. Це було значною полегкістю, тим більше, що Роза приводила з собою дочку. Обидві мали добру душу й були вірні та некорисливі. Вони робили все можливе й неможливе, аби допомогти подружжю, й не шкодували власного часу. Цьому сприяла нудьга їхнього самотнього життя та приємна атмосфера простоти й невимушеності, яку вони знайшли в Луїзи. Як вона й розраховувала, ніхто не церемонився з родичками, й вони з першого дня відчули себе як удома. Велика кімната стала загальною й була тепер водночас їдальнею та дитячою. У маленькій кімнаті, де спала найменша дитина, складали полотна й ставили розкладачку, на якій спала Роза, коли приходила без дочки й залишалася ночувати. Йона займав спальню й працював між ліжком та вікном. Йому лише доводилося вранці чекати, доки після дитячої приберуть і його кімнату. Потім його вже ніхто не турбував, хіба що заходили взяти що-небудь з білизни: єдина в хаті шафа стояла у спальні. Відвідувачі, правда, не такі численні, як колись, звикли до перемін і всупереч сподіванням Луїзи дозволяли собі прилягти на подружню постіль, аби зручніше було гомоніти з Йоною. Прибігали й діти поцілувати батька. «Покажи малюночок». Йона показував їм картину, яку писав, і ніжно цілував їх. Випроваджуючи дітей, він відчував, що вони цілком, неподільно володіють його серцем. Якби він їх втратив, то в нього не лишилося б нічого — тільки порожнеча та самотність. Він любив їх так само, як живопис, бо вони одні в цілому світі, так само як і живопис, були сповнені життя. Однак Йона працював менше, і сам не знав чому. Він і далі не шукав розваг, але малювати йому тепер було важко навіть у години самотності. Він проводив ці години, дивлячись на небо. Він завжди був розгублений, самозаглиблений, а тепер зробився мрійником. Замість того, щоб малювати, він розмірковував про живопис, про своє покликання. Він, як і досі, казав собі: «Я люблю малювати», — але рука його, що тримала пензель, кволо повисала, й він прислухався до звуків радіо, що долинали здаля. Водночас його слава йшла на спад. Йому приносили досить стримані або лайливі статті про його картини, інколи такі злі, аж йому щеміло серце. Але він казав собі, що можна мати користь і з тих наскоків — вони примусять його працювати краще. Ті, хто усе ще приходив до нього, трималися з ним тепер запанібрата, як з давнім приятелем, з котрим нічого панькатися. Коли він знову заходжувався коло роботи, вони казали йому: «Та кинь, устигнеш!» Йона відчував, що ці невдахи до певної міри вже бачать у ньому товариша по нещастю. Але з іншого боку, в цих нових стосунках було щось втішне. Рато стенав плечима: «Ти просто дурень. Вони тебе зовсім не люблять». — «Тепер вони мене трошки люблять, — відповідав Йона. — А трохи любові — це дуже багато. Хіба не однаково, звідки вона взялася?» Отож він і далі розмовляв, відповідав на листи і так-сяк малював. Зрідка він працював по-справжньому, головним, чином, неділями, коли діти