Шемар'я знизав плечима. Вони пішли далі. Над ранок почули піяння півнів із далеких дворів. «Мабуть, це Юрки», — сказав Шемар'я.
«Ні, це Биток!» — сказав Йона.
«Про мене, Биток!» — сказав Шемар'я.
Якась фіра торохкотіла і брязкотіла за найближчим поворотом шляху. Ранок був кволий, як і ніч. Жодної різниці між місяцем і сонцем. Пішов сніг, м'який, теплий сніг. Ворони сполошилися і закаркали.
«Диви, птахи!» — сказав Шемар'я, просто задля нагоди примирити брата.
«Це ворони! — сказав Йона. — Птахи!» — перекривив він зневажливо.
«Та про мене! — сказав Шемар'я. — Ворони!»
То й справді був Биток. Іще година, і вони вдома.
Сніг падав усе густіший і м'якший, чим далі просувався день, так ніби брався зі сходу сонця. За кілька хвилин усе стало біле. І поодинокі придорожні верби, і порозкидані гуртки беріз між полями — білі, білі, білі. І тільки двоє молодих євреїв, що там крокували, чорні. Їх теж засипав сніг, та, здавалося, на їхніх плечах він швидше топився. Їхні довгі чорні кабати тріпотіли. Поли твердо й рівномірно билися об халяви високих кирзових чобіт. Що густіший падав сніг, то швидше вони йшли. Селяни, що траплялися їм назустріч, ішли дуже поволі, із зігнутими колінами, вони біліли, на їхніх широких плечах сніг лежав, як на грубому гіллі, тяжко і легко водночас, звиклі до снігу, вони йшли разом із ним, як у вітчизні. Іноді вони зупинялися і озиралися вслід двом чорним чоловікам, як за небаченою проявою, хоча вигляд євреїв не був їм чужий. Бездиханні добралися брати додому, вже взялося смеркати. Вони чули здаля розспівне декламування учнів. Воно несло назустріч їм материнський звук, батьківське слово, все їхнє дитинство ніс їм назустріч цей розспів, усе означав і все він містив, що від самої години народження побачили, почули, занюхали і відчули вони: розспів учнів. Він містив запах гарячих і пряних страв, чорно-біле сяйво, що виходило з бороди і лику батька, відлуння материних зітхань і скиглення Менухима, молитовний шепіт Менделя Зинґера вечорами, мільйони безіменних, звичайних і незвичних подій. Тож обоє братів, наближаючись до батьківського дому, з однаковим поривом увібрали в себе мелодію, що віяла їм назустріч крізь сніг. В однаковому ритмі билися їхні серця. Двері розчахнулися перед ними, мама Дебора вже давно вгледіла їх через вікно.
«Нас узяли!» — сказав Йона, не вітаючись.
Жахлива тиша запала нараз у кімнаті, де іще щойно лунали голоси дітей, мовчання без меж, набагато більше, ніж приміщення, що стало його жертвою, попри те, що його породило маленьке слово «узяли», яке оце вимовив Йона. Посеред слова, яке вони завчали напам'ять, перервали навчання діти. Мендель, що походжав кімнатою туди-сюди, зупинився, подивився в повітря, здійняв руки і знову опустив. Мама Дебора сіла на один із двох ослінчиків, що завжди стояли коло печі, ніби вже давно чекаючи слушної нагоди прийняти засмучену матір. Міріям, донька, навпомацки позадкувала в куток, гучно гупало її серце, їй здавалося, всі чують. Діти сиділи, як прицвяховані до лавок. Їхні ноги у вовняних шкарпетках у строкаті смужки, що під час навчання безперестанку белемкали, безживно повисли під столом. Надворі невпинно падав сніг, і м'яка білість сніжинок струмувала кволим сяйвом крізь вікно до кімнати і на змовклі лиця. Кілька разів у печі тріснув звуглілий жар і тихо затріщав одвірок, коли ним струсонув вітер. Із палицями ще через плече, з клунками ще на палицях стояли брати в дверях, звістуни лиха і його діти. Зненацька Дебора зойкнула: «Менделю, іди, біжи, питай у людей ради!»
Мендель Зинґер ухопився за бороду. Мовчання порснуло, дитячі ніжки обережно забелемкали, брати скинули клунки та палиці, підійшли до столу.
«Чого мелеш дурниці? — сказав Мендель Зинґер. — Куди я піду? І кого маю питати ради? Хто поможе бідному вчителю, та й чим мені можна помогти? Якої помочі ти сподіваєшся від людей, коли Господь нас покарав?»
Дебора не відповідала. Якусь часину вона принишкло сиділа на ослінчику. А тоді встала, копнула, як пса, ослінчик, так що він із гуркотом відлетів, ухопила свою брунатну шаль, що вовняним пагорбом лежала на долівці, обмотала нею шию і голову, зав'язала торочки на потилиці грубим вузлом, лютим рухом, ніби хотіла задушитися, побуряковіла на лиці, вона стояла, сичачи, і була немов переповнена киплячої води, і раптом сплюнула білою слиною, ніби отруйним ладунком, чвиркнула вона Менделю Зинґеру під ноги. І так, ніби тим іще не досить виразила свою зневагу, послала вслід за плювком крик, що звучав як «Фуй!», але виразно його неможливо було розчути. Перш ніж отетерілі присутні прийшли до тями, вона розчахнула двері. Лихий порив вітру задув до кімнати білі сніжинки, дмухнув Менделеві Зинґеру в лице, хапонув дітей за звішені ноги. А тоді двері знову захряснулися. Дебора пішла.