Пйотрак, по правді кажучи, був переконаний, що везе мерця; що айхмістра, якого він знайшов між стайнею і стодолою, раптово розбив удар. Та все було не так. Хоч айхмістр і почав умирати, але він іще жив. Що ж він, бідолашний Айбеншютц, знає про те, що його гепнули по голові каменем? Що він знає про те, що він прив'язаний мотузками до саней? Заки його вважають мертвим, він переживає щось зовсім інше:
Він уже не айхмістр, він сам продавець. І має самі без винятку фальшиві важки, тисячі, десятки тисяч фальшивих важків. І ось він стоїть, за лядою, фальшиві десять тисяч важків перед ним. Усі навіть на ляді не вміщаються. І щомиті може над'їхати Айхмістр.
Раптом і справді дзвонить — на дверях є дзвінок — і входить Великий Айхмістр, найбільший зі всіх айхмістрів, — так здається Айбеншютцові. Великий Айхмістр трішки схожий на єврея Менделя Зинґера, а трішки — на Самешкіна. Айбеншютц каже: «Та ж я вас знаю!» Але Великий Айхмістр відповідає: «Мені байдуже. Служба є служба! Тепер ми перевіримо ваші важки!»
Гаразд, хай перевіряють важки, каже собі айхмістр Айбеншютц. Так, вони фальшиві, та що я можу поробити? Я ж такий самий продавець, як усі продавці в Золотогроді. Я продаю за допомогою фальшивих важків.
За Великим Айхмістром стоїть жандарм із плюмажем і багнетом — його Айбеншютц узагалі не знає. Але боїться: надто вже виблискує той багнет. Великий Айхмістр починає перевіряти важки. Урешті-решт каже: «Всі твої ваги і всі твої важки фальшиві, і, однак, усі вони водночас правильні. Отож ми не подамо на тебе! Ми віримо, що всі твої ваги правильні. Я — Великий Айхмістр».
Цієї миті жандарм доїхав до Золотогродської лікарні. Айхмістра вивантажили, а коли прийшов черговий лікар, то за мить сказав жандармові Пйотраку: «Цей чоловік уже вмер! Нащо ви його привезли?»
Отож так помер айхмістр Ансельм Айбеншютц, і, як то кажуть, за ним ані не кукурікнуло.
Вахтмістрові Пйотраку вдалося встановити, що це Ядловкер убив айхмістра. Каптурак, після того як його заарештували і після суворого допиту, засвідчив помсту Ядловкера супроти Айбеншютца.
Випадково знайшли і ще двох так званих померлих від холери, а саме кишенькаря Канюка і конокрада Ківеня.
Каптурак і Ядловкер уже вісім днів сиділи в Золочівській слідчій в'язниці, коли зненацька надійшла велика щорічна подія Золотогродського повіту. Скресла крига на Струм'янці, почалася весна.
Продавець печених каштанів Самешкін спакував свої речі, спершу мішки, відтак піч, насамкінець рештки свого товару, каштанів, у спеціяльний, шкіряний мішок.
Перед від'їздом він іще сказав Евфемії: «Жорстока річ цей кордон. Може, поїдеш зі мною, назавжди?»
Однак Евфемія думала про різні можливості, в корчмі та й загалом. «Наступного року», — сказала вона. Та Самешкін уже їй не вірив. Аж таким телепнем, яким, можливо, виглядав, він уже не був. Він здогадувався про все, тому сам для себе постановив ніколи більше не приїздити в цю отруйну місцевість.
День, у який він вирушив у дорогу, був чудовим весняним днем. На візку стояла піч. До плечей були приторочені вихудлі міхи. Високо в небі тьохкали жайвори, а жаби так само радісно кумкали внизу, на болотах. І він пішов, наш добрий Самешкін, пішов просто себе, куди очі світять. Бо що це все його, власне кажучи, обходило?
Ніколи вже він не прийде сюди, сказав він собі. І йому здавалося, що і жайворонки, і жаби визнають його рацію.
Сяйво і сутінки Сходу
Це і так давно відомо. Однак допіру коли вони опиняються поряд, стає цілком очевидно, що Йозеф Рот, виявляється, залишив по собі щось таке, що, хай і дуже умовно, можна назвати «східним циклом». Таким є й один із намірів цього видання: зробити так, щоби два дуже значні Ротові романи, «Йов» (Hiob, 1930) і «Фальшива вага» (Das falsche Gewicht, 1937), один «волинський», другий «галицький» — обидва безперечно «східні», опинилися тут поряд, під спільною обкладинкою.
Усвідомлення це, зрозуміло, цілком приватне; воно такої самої природи, як і інтимне відкриття різниці між «знати» і «пізнати»: начебто від початку було відомо, що Рот багато писав про Схід Европи, ба навіть, що найважливіші його речі — походженням саме з тих регіонів значень, відчувань і чуттєвости, а сам він у західній літературі є просто-таки уособленням писання про світи на схід від Відня, Праги й Берліна. Проте всю міру зв'язности і пов'язаности його східного літературного універсуму видно щойно тоді, коли читати ці тексти не кожен поодинці, не як монади, а власне як певну множину чи навіть єдність. Саме тоді не просто з’ясовується, що східні тематика і мотивіка невпинно повертаються, що їхні локуси мають усі ознаки топосів, а їхні сценерії та сценарії вибудовуються з дивовижно наполегливою повторюваністю, яка вельми нагадує поетику невідступности; чим далі читати, то більше наростає враження, що маємо тут справу з певною парадигмою, хай навіть її граматика не надто прозора і не до кінця послідовна. В межах цієї умовної естетичної програми — не остаточно спланованої, виструнченої та викінченої — знову і знову виринають не просто споріднені, а достоту ідентичні фігури, групи фігур — і в сенсі фігур думки та мови, і в розумінні персонажів та постатей. Не просто ті самі візуальні образи, а й мало не шкірою чи навіть іноді підшкірно відчуті настрої, що їх ці образи покликані навіювати. Колізії — за всієї розмаїтости — коряться логіці спільного походження. Її можна окреслити якщо не як поразку, то вже, в кожному разі, як приреченість. А декотрі персонажі, навіть цілком непересічні, виявляються такими перетічними, що іноді навіть виникає враження, ніби вони взаємозамінні, мало не довільні. Фігури Самешкіна і Каптурака так само легко переходять із роману в роман, як дезертири, перемитники та прикордонні злочинці з підросійської Волині в підавстрійську Галичину і навпаки. Самешкін, наприклад, в одному романі — молдавський циган і мандрівний продавець маронів, печених каштанів, а в другому — осілий український селянин із Волині, господар коней і фірман за платню. Каптурак теж виринає в декількох текстах. А Мендель Зинґер — той узагалі повсюдний, наче Вічний Жид, і скрізь той самий і геть інакший водночас, деінде у незмінному рапсовому картузі, а деінде — у так само незмінній хутряній шапці. Він може уособлювати і осілість, і міґрацію. І побожність, і бунт. Ученість і пристрасть. Покору і прокляття.