Дебора тим часом пішла до фірмана Самешкіна й запитала, чи не взяв би він її найближчим часом задурно до Ключиська.
«Так», — сказав фірман Самешкін, він сидів на голому припічку, непорушно, з ногами, обмотаними сіро-жовтими мішками, перев'язаними мотузками, і пахнув самогоном. Для Дебори цей запах був як ворог. То був найнебезпечніший селянський запах, провісник незбагненних пристрастей і супровідник погромних настроїв.
«Так, — сказав Самешкін, — якби тільки дороги були ліпші!»
«Ти вже колись брав мене із собою восени, коли дороги були ще гірші».
«Не пригадую, — сказав Самешкін, — ти помиляєшся, то був сухий літній день».
«Аж ніяк, — відказала Дебора, — то була осінь, ішов дощ, я тоді їхала до ребе».
«А бачиш, — сказав Самешкін, і його ноги в мішках легенько забелемкали, бо припічок був доволі високий, а Самешкін досить-таки маленького зросту, — а бачиш, — сказав він, — тоді ти їхала до рабина, бо то було перед вашими високими святами, і тому я тебе взяв. Але ж сьогодні ти не їдеш до рабина!»
«Я їду у важливій справі, — сказала Дебора, — Йона і Шемар'я ніколи не мають стати солдатами!»
«Я також був солдатом, — Самешкін на те, — сім літ, із них два просидів у цюпі, за крадіжку. Дрібничку, до речі!»
Він доводив Дебору до відчаю. Його оповідки лише показували їй, яким чужим він є, їй і її синам, які не мають красти і не мають сидіти в цюпі. Тож вона вирішила діяти рішуче:
«Скільки ти хочеш?»
«Ніскільки! Не треба мені грошей, не поїду я! Сірий уже старий, Каштан загубив відразу дві підкови. До того ж він цілісінький день жере овес, варто йому пройти бодай дві версти. Я вже не можу його тримати, хочу продати. Фірманування — то не життя!»
«Йона сам заведе Каштана до коваля, — не відступалася Дебора, — і сам заплатить за підкови».
«Можливо! — відказав Самешкін. — Але якщо він сам це зробить, то мусить уже й колесо обкувати».
«І це теж, — пообіцяла Дебора. — Тож їдемо наступного тижня!»
Отак вирушили вони до Ключиська, до моторошного Каптурака. Ліпше би вона мала їхати до ребе, бо одне слово з його святих тонких уст вартувало більше, ніж Каптуракова протекція. Але ребе не приймав між Пасхою і П'ятдесятницею, хіба що в нагальних справах, коли йшлося про життя і смерть. Вона застала Каптурака в шинку, де той, оточений селянами і євреями, сидів у кутку біля вікна і писав. Його розкрита шапка із вивернутим догори хутром лежала на столі, коло паперів, як простягнута рука, і чимало срібних монет уже спочивали в тій шапці, притягуючи погляди всіх присутніх. Каптурак час від часу позирав на неї, хоча й знав, що ніхто не наважиться поцупити в нього навіть копійку. Він писав клопотання, любовні листи і поштові вказівки для неписьменних (крім того всього, він умів рвати зуби і стригти).
«Мушу обговорити з тобою одну важливу справу», — сказала Дебора понад головами присутніх. Каптурак одним махом відгорнув усі папери, люди розпорснули, він узяв шапку, витрусив гроші в глибоку долоню і загорнув у хустинку. А тоді запросив Дебору сісти.
Вона подивилася в його жорсткі маленькі очиці, як у тверді, ясні рогові ґудзички. «Моїх синів забирають до війська!» — сказала вона. «Ти бідна жінка, — сказав Каптурак далеким розспівним голосом. — Ти не могла заощадити грошей, і жодна людина тобі не поможе». — «Ні, я призбирала». — «Скільки?» — «Двадцять чотири рублі сімдесят копійок. Із них я вже рубель видала, щоби побачитися з тобою». — «Тобто лише двадцять три рублі!» — «Двадцять три рублі та сімдесят копійок!» — виправила його Дебора. Каптурак підніс праву руку, розчепірив середній і вказівний пальці й спитав: «Двоє синів?» — «Двоє», — прошепотіла Дебора. «Вже за одного треба двадцять п'ять!» — «Для мене?» — «І для тебе!» Вони торгувалися пів години. Тоді Каптурак згодився на двадцять п'ять за одного. Принаймні один! — думала Дебора.
Та дорогою назад, коли вона сиділа на Самешкіновій фірі, а колеса стрясали її нутрощами та її бідолашною головою, становище здалося їй іще розпачливішим. Як їй розрізнити синів? Йона чи Шемар'я? — питала вона себе безперестанку. Ліпше один, ніж жоден, казав її розум, серце ж її ридало.
Коли вона повернулася додому і взялася сповістити синам Каптураків присуд, Йона, старший, перебив її: «Я радо піду в солдати!» Дебора, донька Міріям, Шемар'я і Мендель Зинґер заклякли, як ковбани. Нарешті, позаяк Йона мовчав, Шемар'я сказав: «Ти справжній брат! Ти добрий брат!» — «Ні, — відказав Йона, — я хочу в солдати!»