Мендель заплющив очі й відчекав, поки лихо промине його в потемках. Якби він не боявся зрадити себе, як радо заткнув би собі вуха, щоби не мусити цього чути! А так мусив: жахливі слова, срібне брязкання шпор, тихеньке божевільне хихотіння, низький чоловіків сміх. Як прагнув він, аби задзявкали собаки. От якби вони завили, хай виють голосно-преголосно! Хай би вбивці вийшли зі збіжжя і забили його. Голоси віддалилися. Все затихло. Все щезло. Нічого не було. Мендель прожогом підхопився, розгледівся довкола, вхопив руками поли свого довгого кафтана й кинувся в бік містечка. Віконниці були зачинені, але декотрі жінки ще сиділи перед дверима, і балакали, і стрекотіли. Він сповільнив біг, щоб не впадати у вічі, пішов великими поквапними кроками, все ще тримаючи в руках поли кафтана. Перед своєю хатою зупинився. Постукав у вікно. Дебора відчинила. «Де Міріям?» — спитав Мендель. «Іще гуляє, — сказала Дебора, — її ж не втримаєш! День і ніч гуляє. Не всидить вдома і пів години. Бог покарав мене тими дітьми, чи бачив світ колись…» — «Тихо, — перебив її Мендель, — коли Міріям вернеться, скажи, я питав за нею. Сьогодні я не прийду додому, тільки завтра рано. Сьогодні день смерти мого діда Залеля, я йду молитися». І він пішов, не чекаючи жінчиної відповіді.
Мабуть, не минуло ще й трьох годин, відколи він пішов із молитовні. А тепер, коли знов увійшов, йому здалося, що він повертається через багато тижнів, ніжною рукою погладив накривку свого молитовного столика, святкуючи зустріч із ним. Він розклав його і потягнувся по свою стару, чорну й важку книгу, рідну його рукам, що він без вагань упізнав би її серед тисяч подібних. Такою знайомою була йому гладінь оправи з округлими підвищеннями стеаринових острівців, застиглих решток безлічі спалених свічок, і нижні кутики сторінок, пошарпані, зжовклі, масні, тричі хвилясті внаслідок столітнього перегортання наслиненими пальцями. Кожну молитву, якої тепер потребував, він міг знайти умить. Найдрібнішими рисами фізіономії вони були вкарбовані в його пам'ять, за типом і розміром шрифтів, і за найтоншим відтінком сторінок.
У молитовні панували сутінки, жовтаве світло свічок при східній стіні, коло ковчега із сувоями Тори не розганяло темряви, здавалося, воно радше ховається в ній. Крізь вікна виднілося кілька зірок, а в приміщенні він розгледів усі предмети, столики, стіл, лавки, паперові обрізки на підлозі, свічники на стінах, кілька обрусів із позолоченими оторочками. Мендель Зинґер запалив дві свічки, приліпив їх до голого дерева на столику, заплющив очі й поринув у молитву. Із заплющеними очима знав він, де закінчується сторінка, механічно перегортав. Поступово його тулуб увійшов в оте здавна знане розмірене розхитування, молилося все тіло, підошви човгали по долівці, долоні стискалися в кулаки й гримали, як молоти, по столику, в груди та в повітрі. На причілку спав якийсь бездомний єврей. Його дихання супроводжувало і підтримувало монотонний спів Менделя Зинґера, що був, як гарячий спів у жовтій пустелі, загублений і заручений зі смертю. Власний голос і сонне дихання єврея притлумили Менделя, розігнали думи з його серця, він уже не був ніким іншим, як тільки молільником, слова йшли крізь нього в небеса, порожньою посудиною був він, лійкою. Так він молився назустріч ранкові.
День хухнув у вікна. Світла змізерніли й зблідли, за низенькими хатками вже вставало сонце, червоним полум'ям наповнило воно два східні вікна молитовні. Мендель пальцями загасив свічки, сховав книгу, розтулив очі й зібрався додому. Вийшов надвір. Пахло літом, підсохлими болотами і пробудженою зеленню. Віконниці були ще зачинені. Люди спали.
Мендель тричі постукав у свої двері. Він був повний сил і свіжий, ніби проспав довго і без сновидінь. Він достеменно знав, що робити. Дебора відчинила. «Зроби мені чаю, — сказав Мендель, — а тоді я щось тобі скажу. Міріям удома?» — «Певно, що вдома, — відповіла Дебора, — де ж їй іще бути? В Америці, чи що?»
Заспівав самовар, Дебора хухнула в склянку і протерла її. А тоді Мендель і Дебора пили рівномірними ковтками, гостро вистромленими вперед устами. Раптом Мендель відставив склянку і сказав: «Ми поїдемо до Америки. Менухиму доведеться залишитися. Міріям візьмемо зі собою. Лихо нам, якщо ми залишимося». Він на хвильку замовк, а тоді тихо сказав: