«Я говорила із Самешкіним, — повела Дебора, — в понеділок о п'ятій ранку їду в Дубно, по документи. Він хоче тридцять п'ять копійок». А оскільки в неї вселився диявол марнославства, додала: «Так задешево він їздить лише зі мною!»
«Ти не можеш їхати сама, — сказав, із утомою в голосі та страхом у серці, Мендель Зинґер. — Я говорив із багатьма євреями, які на цьому знаються. Вони кажуть, я сам мушу бути в урядника».
«Ти, в урядника?»
І справді непросто було уявити собі Менделя Зинґера в якійсь установі. За все життя він ані разу не говорив іще з урядником. Ніколи не міг зустрітися з поліцаєм, щоби не затремтіти. Людей в однострої, коней і псів він старанно уникав. І Мендель має говорити з урядником?
«Не клопочися, Менделю, — сказала Дебора, — речами, які можеш тільки зіпсувати. Я сама все залагоджу».
«Всі євреї, — заперечив Мендель, — кажуть, що мені слід з'явитися особисто».
«Ну, тоді поїдемо в понеділок разом!»
«А де подінемо Менухима?»
«Міріям залишиться з ним!»
Мендель подивився на жінку. Спробував поглядом зустрітися з її очима, які вона боязко ховала під повіками. Міріям, дивлячись із кутка в бік столу, вловила цей батьків погляд, її серце забилося швидше. В понеділок у неї побачення. В понеділок у неї побачення. Весь гарячий час пізнього літа у неї були побачення. Її любов квітнула пізно, між високого колосся, Міріям боялася жнив. Вона вже іноді чула, як готуються селяни, як гострять серпи синім гострильним камінням. Куди ж їй податися, коли поля оголяться? Їй треба до Америки. Невиразне уявлення про вільну любов в Америці, поміж високих будинків, що приховують навіть краще, ніж збіжжя на лані, трохи розрадило її в думці про близькі жнива. Вони вже надходять. Вона не може марнувати часу. Вона любить Степана. Він залишиться тут. Вона любила всіх чоловіків, бурі виривалися з них, та їхні руки все одно ніжно розпалювали полум'я в серці. Цих чоловіків звали Степан, Іван і Всеволод. В Америці ще набагато більше чоловіків. «Я не лишуся вдома сама, — сказала Міріям, — мені страшно!»
«Треба, — почувся голос Менделя, — приставити до неї козака. Щоб охороняв».
Міріям спаленіла. Їй здавалося, батько помітив її рум'янець, хоча вона стояла в кутку, в тіні. Але ж її рум'янець, мабуть, світить крізь темряву, наче та червона лампа спалахнуло обличчя Міріям. Вона затулила його руками й заридала.
«Вийди! — сказала Дебора. — Вже пізно, замкни віконниці!»
Вона обережно пішла навпомацки, все ще затуляючи обличчя руками. Надворі на мить зупинилася. Всі зорі неба були як на долоні, близькі та живі, так ніби тільки й чекали, поки Міріям вийде з хати. Їх ясна золота пишнота мала в собі щось від пишноти великого вільного світу, маленькими люстерками були вони, в яких відбивався блиск Америки.
Вона приступила до вікна, зазирнула, спробувала з виразу батьківських лиць вгадати, про що вони говорять. Нічого не вгадала. Відчепила залізні гаки від дерева розкритих віконниць і зачинила обидві стулки, як шафу. Вона подумала про труну. Вона поховала батьків у маленькій хатинці. Вона не відчувала смутку. Менделя і Дебору Зинґер поховано. А світ широкий і живий. Степан, Іван і Всеволод живі. Америка жива, потойбіч Великої Води, з усіма своїми високими будинками та мільйонами чоловіків.
Коли вона знов увійшла до кімнати, її батько, Мендель Зинґер, сказав:
«Навіть віконниць зачинити не вміє, пів години їй треба!»
Він крекнув, підвівся і підійшов до стіни, на якій висіла маленька гасова лампа, темно-синій резервуар, закіптюжений циліндр, заіржавілим дротиком прикручений до тріснутого круглого дзеркальця, завданням якого було безкоштовно підсилювати підсліпувате світельце. Верхній отвір циліндра був понад Менделевою головою. Марно силкувався він задмухнути лампу. Він став навшпиньки, дмухав, але ґніт лише дужче розгорався.
Тим часом Дебора запалила маленьку воскову свічечку і поставила її на цегляну піч. Мендель Зинґер, крекчучи, виліз на крісло і задмухнув нарешті ту лампу. Міріям лягла в куток, коло Менухима. Вона роздягнеться тільки коли зовсім стемніє. Вона чекала, затамувавши подих, із заплющеними повіками, поки батько домурмоче свою нічну молитву. Крізь отвір від сучка їй було видно синє і золоте мерехтіння ночі. Вона роздяглася і обмацала груди. Вони боліли. Її шкіра мала власну пам'ять і пам'ятала кожне місце великих, твердих і гарячих чоловічих рук. Її нюх мав власну пам'ять і пам'ятав запах чоловічого поту, горілки і юхти невпинно, з мучівною вірністю. Вона чула хропіння батьків і Менухимове квохтання. Тоді Міріям встала, в сорочці, боса, з важкими косами, які закладала спереду та кінці яких ззаду сягали до стегон, відсунула засувку і вийшла в чужу ніч. Вона глибоко дихала. Їй здавалося, що вона вдихає цілу ніч, всі золоті зорі поглинала вона своїм диханням, а ще більше палало в небі. Жаби кумкали, і сюрчали цвіркуни, північно-східний край неба оточувала широка срібна смуга, в якій, здавалося, вже вкладено ранок. Міріям думала про ниву, своє шлюбне ложе. Вона обійшла навколо хати. Здалека мерехтів великий білий мур казарми. Вона посилала Міріям кілька скупих світелок. Там у великій залі спали Степан, Іван, і Всеволод, і ще багато інших чоловіків.