Уперше почула Дебора батькове ім’я з уст власної дитини. Якусь мить їй здавалося, що говорить чужинка, не Менделева дитина. Чужинка — чому ж їй тоді казати «батько»? Дебора хотіла обернутися, вона помилилася, вона заговорила до чужої людини. Вже збиралася йти. «Залишся!» — наказала Міріям, і Дебора вперше розчула, яким твердим голосом говорить донька. «Мідний голос», — подумала Дебора. Він звучав, як оті ненависні й страшні церковні дзвони.
«Не йди, мамо! — сказала Міріям, — хай він лишається, твій чоловік, їдь зі мною до Америки. Покинь Менделя Зинґера й Менухима, цього ідіота».
«Я просила його поїхати до ребе, він не хоче. Сама я вже не поїду в Ключиськ. Я боюся! Колись він уже заборонив мені залишати Менухима, навіть якщо його недуга потриває роки. Що ж я йому скажу, Міріям? Сказати, що ми через тебе їдемо, бо ти… бо ти…»
«Бо я воджуся з козаками, — незворушно закінчила Міріям. І додала: — Скажи що хочеш, мене це не обходить. В Америці я тим паче робитиму, що захочу. Якщо ти одружилася з таким собі Менделем Зинґером, то це не означає, що і я повинна. Чи, може, маєш ліпшого чоловіка для мене, га? Може, маєш посаг для доньки?»
Міріям не підвищувала голос, та й питання її звучали не як питання, здавалося, вона говорить якісь абищиці, так ніби називає ціну на городину чи яйця. «Вона має рацію, — подумала Дебора. — Господи милостивий, вона має рацію».
Всіх добрих духів прикликала Дебора на допомогу. Бо відчувала, що мусить визнати доньчину правоту, донька наче промовляла її думки. Дебора забоялася самої себе так само, як ще хвилину тому боялася Міріям. Грізні речі діялися. Невпинно лунав солдатський спів. Іще стирчав із-за фіолету вузенький окрайчик сонця.
«Мені пора», — сказала Міріям, відірвалася від матері, до якої була притулилась, легка, мов білий метелик, пурхнула понад хідником, швидкими грайливими кроками пішла самісінькою серединою вулиці, туди, в напрямку казарми, назустріч закличному співу козаків.
За п'ятдесят кроків перед казармою, посеред вузенької стежечки між великим лісом і Самешкіновим ланом, на неї вже чекав Іван. «Ми їдемо до Америки», — сказала Міріям.
«Не забувай мене, — благав Іван. — Думай про мене завжди о цій порі, при заході сонця, про мене і більше ні про кого. А може, як Бог поможе, я приїду до тебе. Пиши мені. Павло прочитає мені твої листи, але не пиши багато наших потаємних речей, бо я буду встидатися». Він поцілував Міріям, міцно і багато разів, його поцілунки пострілами лунали крізь вечір. От чортова дівка, думав він, їхати їй припекло, до Америки, доведеться шукати іншої. Такої гарної, як вона, вже не знайдеш, а ще ж чотири роки служити. Він був високий, сильний, як ведмедисько, і несміливий. Його велетенські ручища тремтіли, коли доводилося торкатися дівчини. Та й на любові він не знався, всього навчила Міріям, чого вона тільки не вміла!
Вони обнялися, як і вчора й позавчора, посеред поля, втоплені в плоди землі, оточені й огорнені важким збіжжям. Покірно вкладалося колосся, коли Міріям з Іваном падали; ще перш ніж вони падали, колосся, здавалося, вкладалось. Сьогодні їхня любов була шаленіша, коротша і ніби сполошена. Було таке відчуття, що Міріям уже завтра треба до Америки. Розлука вже тремтіла в її любові. Вростаючи одне в одного, вони були вже далеко, роз'єднані океаном. Як добре, думала Міріям, що це не він їде, а я залишаюся. Вони довго лежали знесилені, безпомічні, німі, як важко поранені. Тисячі думок метушилося в їхніх мізках. Вони не помічали дощу, який нарешті пішов. Він почався скрадливо і підступно, довго протривало, заки його краплі набули достатньої ваготи, щоби пробити густу, золоту заслону колосся. Зненацька вони опинилися віддані на поталу зливі. Вони стрепенулися, кинулись навтьоки. Дощ збив їх із пантелику, повністю змінив світ, відібрав у них відчуття часу. Вони подумали, що вже пізно, дослухалися, чи не почують вежевих дзиґарів, та лиш дощ шелестів, усе щільніше, всі інші голоси ночі моторошно змовкли. Вони поцілувалися в мокрі обличчя, потисли руки, вода була поміж ними, один не відчував тіла другого. Похапцем попрощалися, їхні шляхи розійшлися, ось Івана вже огорнув дощ, зробив невидним. Ніколи вже я не побачу його! — думала Міріям, біжучи додому. Настануть жнива. Завтра селяни злякаються, бо один дощ завжди приносить дощі.
Вона дійшла додому, зачекала хвильку під дашком, немов за коротку мить можна було висохнути. Наважилась увійти до кімнати. Там було темно, всі вже спали. Вона лягла тихо, мокра, як була, хай одяг сохне на ній, і не ворушилася. Надворі шумів дощ. Усі вже знали, що Мендель їде до Америки, учень за учнем покидали його. Залишилося тільки п'ятеро хлопців, та й ті приходили в різні години. Документів Каптурак іще не привіз, квитків на пароплав Сем ще не прислав. А дім Менделя Зинґера вже почав розпадатися. Який же він мав бути порохнявий, думав Мендель. Давно вже порохнявий, а він про це й не здогадувався. Хто не пильний, як глухий, тому гірше, ніж глухому — так написано десь. Тут мій дідо був учителем, тут мій батько був учителем, і я тут був учителем. А тепер ось їду до Америки. Мого сина Йону забрали козаки, тепер ще й Міріям хочуть забрати. Менухим — а що з Менухимом?